Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Я наче навіжена махала лапами, і врешті, на якусь коротку мить, мені вдалось намацати тверду поверхню і відштовхнутися від неї! Вище, де відколовся шмат цеглини, була суха шорстка виїмка. Я дотягнулася до неї, зачепилася — і щосили подерлася вгору.

Відштовхнутися, потягнутися — і все, я вільна!

Вільна, вільна! Я вискочила з тісного страхітного комина, опинилася на даху, де вирували дощ і вітер, і всім тілом припала до крівлі.

Коли знову сяйнув бузковий спалах, я побачила, що у дерево біля дому влучила блискавка і воно розчахнулось надвоє. При падінні одна його гілка упала на дах і лежала тепер, як місток. Я скокнула на гілку, а ще за мить, жива і неушкоджена, стояла на землі.

Першим ділом я подумала, що було би незле десь сховатися від завиваючого вітру і зливи з блискавками та громами. Дехто з котів любить дощик, проте я точно не з їхнього десятка. Потім у мене сяйнула думка, що не завадило б почиститись, бо після комина я, мабуть, була чорна, як та сажа, а я ж, знаєте, навіть серед котів відзначалася охайністю.

Привалені гілки упалого дуба утворювали на землі такий собі курінець, і коли я в нього залізла, там майже не було вогко. Я не знала, в якому я місці, проте мене це не бентежило нітрохи. Я вирвалася з-під замка, і це було найголовніше. Бо коли тобі треба надвір, а тебе замикають, можна просто сказитися. Коли закінчиться ніч, я одним махом розберуся, де я, що я, а тоді вже спокійнісінько придумаю, що робити далі.

А поки дійде до діла, я вирішила вмитися. Так, спершу лапки, тоді подушечки на них, а потім — голову, мордочку і вуха.

«Томасино, вертайся додому!»

Мені не почулося? Неначе хтось мене гукнув. Так, тепер бік, потім плечі, а потім…

«Томасино — додому!»

«Хто — я? І в таку погоду? Та я навіть не знаю, в який бік бігти!»

«Яка погода, Томасино, ти про що? Ти й так уже мокра як хлющ. Ой, швидко ти забула запах Мері-Руа, тільки-но вилізла з комина — і одразу забула. Ану біжи додому, дурна кицька!..»

«Е, ні, я не забула. І тепле блюдце з молоком, смачненька каша на сніданок, пильнування мишачих нірок, і смак солоних сліз на щоках Мері-Руа, коли вона прокидалася серед ночі та плакала. Таке враження, неначе я давно відбилася від дому… А й справді, хочеться додому. Мені…»

Ага, та це ж я говорила весь час. Не було тут ніяких голосів, а все, що я чула, — це мій внутрішній голос. Я перестала умиватись і прислухалася. Грім ущух.

«Додому!.. Додому, Томасино!..»

«Таж я грози боюся!..»

«Додому, кому кажуть!..»

Я покинула свій курінець. Дощ сипонув просто в морду.

«Добре, — сказала я, — ось тільки домиюся…»

Загалом, наш рід завжди славився вмінням мислити по-філософськи.

Я розправила антени своїх вусиків, перевіряючи, чи зможу взяти потрібний напрям. Черговий спалах блискавки — і вони ледь не обвуглились. Зате побачила стежку, і коли грім знову затих, я через шелест дощу тільки зараз уловила шум розбурханого ручаю, що тік десь зовсім поряд. Ручаї впадають у річки, а річки біжать до моря. Я знала, що мій дім десь поблизу морської затоки. І я побігла вперед.

О, якби мені хтось сказав, що дорога буде такою довгою і далекою, дощ — таким холодним і мокрющим, а буря — такою страшною, то я нізащо в світі не пішла б! Хто-хто, але тільки не я.

Подушечки в мене на лапах потерлися та потріскалися, холод пробирав до кісток, грім притуплював усі відчуття, а відчай і страх заповнили моє єство по самі вінця. Сто разів я припиняла боротьбу і починала шукати притулок для змоклого знесиленого тіла, і сто разів отой внутрішній голос гнав мене далі: «Додому, Томасино!».

І я то бігла риссю, то пускалася вскач, а подеколи просто повзла. Та от нарешті я дісталась до дороги, перебігла по мосту через річку і досягла околиці, де починалися будинки. Однак я була така знесилена, що навіть кроку не могла ступити, і на хвилинку прилягла під живоплотом, уже не відчуваючи різниці між бдінням і сном, між життям і небуттям.

І я таки заснула, напевне, від знесилення, і мені навіть наснився сон, бо я тоді була не Томасиною, а кимось іншим. Мені снилося, що я сиджу на золотому троні, і в цей трон із щирого золота вроблені котячі очі із зелених смарагдів. На шиї в мене — золотий нашийник, а під моїми лапками — подушечка, пошита з найчистішого льону і наталована чистим пухом.

Обабіч мого золотого трону стояли золоті жаровні, від них здіймався запах фіміаму і приємно бив у ніс. Сяйнув спалах сліпучого світла, загримали мідні гонги, розчинилася бронзова брама в іншому кінці мого святилища, і до мене, вимахуючи пальмовими гілками та солодко співаючи, річкою полинули красуні у білих одежах. Лунала дивовижна музика, вторячи дівочим голосам, і від цих звуків мене наповнювала невимовна насолода.

Дійшовши до підніжжя мого трону, солодкоголосі діви пали ниць, а з бронзової брами поважно вийшов якийсь чоловік. Він був одягнутий у коричневу туніку, мав вогнисте волосся та бороду і жорсткі очі.

Дійшовши до мого трону, він упав навколішки, і твердості та жорсткості в його очах як не було. Він поклав перед троном жертву — золоту мишу з рубіновими очима, пав ниць переді мною і прокричав хрипким басом:

— О, Найпрекрасніша з Прекрасних, о, Велика Королево Септ!.. О, Дочко Повелителів Сонця та Місяця, Переможнице Змія Апофета і Пожирателько Зірок!.. О, Священна і Найсвятіша Баст!.. Допоможи мені!.. Допоможи…

І знову гримнув велетенський гонг. Цього разу він виявився гуркотом грому, сон мій закінчився, і я знову була Томасиною, промоклою, знесиленою, жалюгідною,