Читати книгу - "Таврований"

Командир повернувся у з’єднання 12 вересня 1942 року. Партизани відзначали першу річницю своєї діяльності. Стояла глибока ніч. Горіли яскравим полум’ям багаття, які висвітлювали льотчикам партизанський аеродром.

Сидір Артемович швидко зіскочив з літака на землю. На його новенькій гімнастерці красувалася Зірка Героя Радянського Союзу і орден Леніна. Його зустрічали всі керівники, багато бійців загону.

Партизани задавалися питаннями, що він там побачив і почув, як виглядає столиця, які вказівки отримав Ковпак від Москви. Бійці продовжували дивуватися, чому Ковпака, а не Руднєва викликали. Легкий на язик Колька Мудрий говорив своїм друзям з третьої роти:

— Дід нічого не винесе з цього зібрання, він навіть писати як слід не вміє. Комісар все б записав, намотав на вус.

Зі своїми припущеннями він підвалив до комісара.

— Семене Васильовичу, не розумію: чому викликали не вас, командира. Який там з нього толк.

— Тому, боєць Махлін, що він командир.

— І що з цього?

— Викликали командирів, а не комісарів. Зрозумів?!

— Зрозумів, — заспокоївся Колька.

Руднєву він вже нічого не говорив, але набридав своїми питаннями начальнику штабу, командиру своєї роти і друзям.

І ось трійця в повному зборі. Ковпак, Руднєв і Базима сидять за великим столом в просторій хаті, курять і ведуть жваву розмову.

— Із самим Сталіним зустрічався? — Запитав Базима, закурюючи цигарку, якою пригостив Ковпак.

Ковпак затягнувся столичною цигаркою, налив в стакани казенки. Неквапливо закушував спеціально приготованим для нього картопляним пюре. Час від часу хапався за щоку. Діставали зуби. Потім урочисто сказав:

— Багато разів сидів з ним, як з вами.

Руднєв жадібно слухав командира, ловив кожне його слово.

— Наш досвід рейдування на всі загони перенесли.

— Рейдова тактика себе виправдала! — Посміхнувся задоволений Руднєв, погладжуючи пишні чорні вуса.

— Так! Нам приказали йти в новий рейд, — пильно подивився на Руднєва Ковпак.

Він чекав, як зреагує комісар. Чи прийме пропозицію відправлятися на зиму за тисячу кілометрів до незнайомого краю. У того загорілися очі.

Ковпак розумів, що висока оцінка Верховним головнокомандувачем їх річної боротьби — це заслуга комісара, який повів за собою всіх, не давав протягом року спокою ні собі, ні людям. А він тепер пожинає плоди, знаходиться на вершині слави.

Руднєв не відмовиться від виконання наказу. Але без його ініціативи, знань, уміння оцінювати ситуацію вийти на правий берег Дніпра буде складно.

Семен Васильович сприйняв і нагородження Ковпака, і його поїздку до Москви, і зустрічі зі Сталіним само собою зрозумілим. Він вважав, що це свідчення заслуг всього з’єднання. Щоб підвищити престиж командира, навіть придумав передачу чергування. Кожен день Ковпаку в урочистій обстановці доповідали про ситуацію, яка складалася в з’єднанні. При цьому брали під козирок і чітко вимовляли:

— Герой Радянського Союзу, командир з’єднання, товариш Сидір Артемович Ковпак!

В цей час Семен Васильович стояв у сторонці по стійці смирно з орденом «Знак Пошани» на грудях.

Ковпак з важним виглядом приймав доповідь і так само важно заходив до штабу. Після таких заходів він виростав у своїх очах. Його різка, самолюбива натура вимагала більшого шанування до себе. Зустріч зі Сталіним зміцнила його. Він почував себе повним господарем в багатотисячному колективі. Його слово — закон. Як він сказав, так і буде.

В цей час комісар залишався таким же, як і був рік тому. Так, у нього з’явилося більше впевненості, так, він став більш твердим у прийнятті рішень. Але при ньому залишалася інтелігентність, поважність і м’якість, завдяки чому його вважав своїм кожен боєць.

У нього була якась природна сором’язливість, після двох років, проведених у в’язниці, вразливість. Хоч він і розповів про минуле своїм соратникам, начебто звільнився від вантажу, який на нього давив. Але в їх важке, ускладнене гострими ситуаціями життя минуле вривалося болючою раною. І він переносив приниження мовчки. Нікому не говорив. Намагаючись навіть дружину, з якою він був повністю відвертим, не турбувати своїми особистими переживаннями.

Через кілька днів на літаку прибув нарочний з Москви. Він привіз секретний пакет. Розкрили його в штабі. Головнокомандувач партизанським рухом, маршал Радянського Союзу К. Є. Ворошилов передав у з’єднання наказ «Про вихід в новий район об’єднаних загонів Коваля». «Коваль» — такий псевдонім придумали в цілях конспірації для Ковпака.

Наказ зобов’язував Ковпака і Сабурова в тісній взаємодії один з одним здійснити рейд по територіях Київської та Житомирської областей.

Деякі командири сприйняли цей наказ скептично. Їм здавалося, що такий рейд на Правобережжя — безглузда авантюра, приречена на провал. Задумалася і «трійця».

— Подолати таку відстань по ворожих тилах з тисячним з’єднанням по незнайомій місцевості, — похмуро говорив Базима. — Треба думати, а потім давати згоду.

Дід нервово курив цигарку, невдоволено дивився на Базиму, але мовчав. Він чекав, що скаже Руднєв, щоб остаточно визначитися і поставити всіх на місце.

— Завдання перед нами стоїть дуже важке, — вимовив той. — Але обговорювати його вже пізно. Наказ треба виконувати.

Ковпак пожвавився. Викинув цигарку на підлогу. Затоптав чоботом.

— Закінчилася наша партизанська вольниця. Тепер нада виконувать накази Кремля.

Руднєв поклав перед собою листик з планом заходів по рейду. Він зазначив, що треба посилити роз’яснювальну роботу з командирами, політруками і бійцями, ретельно готувати рухомий склад, тобто вози, сани і коней, продумати маршрут руху.

— Все слід продумати до дрібниць, — сказав комісар.

До рейду готувалися ретельно. Стояла осінь. Золоті сонячні деньки, коли не хотілося виходити з лісу, чергувалися з похмурими. Іноді йшли затяжні дощі. Вони