Читати книгу - "Таврований"

нагадували про бездоріжжя і непогоду, які очікують з’єднання в недалекому майбутньому.

Ковпак кожен день займався рухомим складом. Давав «втик» їздовим і їх командирам, які недогледіли або не все врахували при підготовці підвід.

— Ми повинні так пройти по Україні, щоб тільки шорох стояв, — часто вимовляв Дід під пильним поглядом командирів і бійців.

Комісар з начальником штабу займалися розробкою маршруту. При цьому штаб відправляв літаками і приймав силу-силенну документів, розподіляв по підрозділам прибулу з Москви вибухівку, зброю і боєприпаси. Враховуючи, що основна частина рейду припаде на зиму, Український штаб партизанського руху вислав навіть білі маскувальні халати.

Деякі бійці посміялися над такою турботою УШПР, але ті, кому довелося повоювати в Фінську війну, ставилися до маскувальних халатів зовсім по-іншому.

Семен Васильович намагався частіше бувати з Ньомою і молодшим сином. Він хотів залишити в своїй пам’яті свою маленьку, чорнооку, струнку Ньому, яка ніяк не хотіла відлітати в Москву. Подовгу возився з Юриком, догоджаючи всім його капризам. День, або, вірніше, ніч розставання невблаганно наближалася.

Дружина і Юра летіли в столицю, а вони з Радиком відправлялися на зиму в далекий рейд, не знаючи, що їх чекає попереду.

Дні перед відльотом стояли на диво сонячні і тихі. Ліс вкрився різнокольоровим листям. Але переважали багряні листя клена і жовті беріз. Вони шаруділи під ногами, радували око великою кількістю фарб.

Сім’я Руднєвих у повному зборі вибралася по гриби. За кілька годин назбирали кілька відер опеньків. Віднесли їх на партизанську кухню, але кухарі відмовилися приймати.

Повна тітка Соня неквапливо рухалася в білому халаті біля гарячих котлів, витирала піт з чола:

— У нас грибів, що сміття. Не ви одні такі. Почистіть, переберіть, потім приносьте.

Домна Данилівна без особливого ентузіазму сприйняла слова кухарки. Вона зрозуміла, що їй доведеться перебирати зібрані всією сім’єю гриби, але брати Руднєви проявили свідомість. Вони допомогли жінці перебрати і почистити опеньки.

Потім до кінця дня сиділи всією сім'єю, згадували довоєнний час і мріяли, коли зможуть повернутися до мирного життя.

Пізно ввечері з нехитрими пожитками приїхали на возі на партизанський аеродром. Він представляв собою галявину в лісі. У кількох місцях на ній горіли вогнища. Біля кожного сиділа своя група бійців. Але наймасовіша розташувалася майже в лісі. Молоді хлопці напівлежали біля багаття. Біля них з баяном стояв музикант.

Під його акомпанемент бійці співали:

В чистом поле, поле под ракитой, Где клубится по ночам туман, Эх, там лежит, там лежит зарытый, Там схоронен красный партизан… Я сама героя провожала В дальний путь на славные дела, Боевую саблю подавала, Вороного коника вела. Партизан отважный, непокорный, Он изъездил тысячу дорог. Да себя от мести черной, От злодейской пули не сберег. На траву да на степную Он упал, простреленный в бою, За советы, за страну родную Отдал жизнь геройскую свою. В чистом поле, поле под ракитой, Где клубится по ночам туман, Эх, там лежит, там лежит зарытый, Там схоронен красный партизан…

Семен, Костянтин і Радик Руднєви принесли кілька упаковок — всі особисті речі дружини і сина комісара. Стали в гурток недалеко від співаючих бійців. Домна Данилівна не втрималася. Торкнула Семена Васильовича за рукав:

— Твою улюблену співають…

— Не тільки його, — зауважив Костянтин Васильович. — Тепер це улюблена пісня всього нашого з’єднання.

Прибували підводи з пораненими і пакетами. Підходили люди. Поляна наповнилася гулом голосів. Семен Васильович не втручався в цю звичну суєту, хоча до нього кілька людей зверталися з питаннями. Він дивився на Ньому і Юрика. Не міг відірвати очі. Скільки в цьому житті йому доводилося розлучатися з найближчими людьми. І кожного разу вони знову збиралися разом.

З тривогою в серці Семен Васильович подумав: «Невже бачу їх востаннє?!». Він одразу прогнав ці провокаційні думки подалі, намагаючись надати своєму обличчю бадьорий вираз.

Незабаром почувся гул літака. В темно-синьому небі заблимали дві рухомі зірочки.

Літак зробив коло над галявиною і пішов на посадку. Ось він опустився на землю, піднімаючи з землі різнокольорове листя.

До літака на возі підкотили Дід і його помічник по госпчастині Павловський. Кілька бійців прийнялися розвантажувати посилки з Москви. Ковпак особисто перевіряв кожну упаковку, гучними словами висловлюючи своє ставлення до них.

Коли літак звільнили, першими завели туди поранених. За ними стояли кілька жінок із дітьми. Домна Данилівна не поспішала відлітати. Вона дивилася на своїх чоловіків. Особливо на Сеню і Радика. Сльози наверталися у неї на очі. Вона намагалася приховати їх, але нічого не вийшло. Вони прорвалися, рясно текли по щоках.

Домна Данилівна поспішила дістати носовичок. Витирала сльози і не могла відірвати погляду від чоловіків. Вона лаяла себе за погану звичку дружин військових. Якщо прощаєшся з близькими, то прощайся так, ніби бачишся з ними в останній раз.

Як швидко летять хвилини! Сім’я Руднєвих, здається,