Читати книгу - "Таврований"

Домна Данилівна теж в гімнастерці і спідниці, підтягнута товстим ременем. В чоботях. В пілотці з червоною зірочкою.

Костянтин Васильович в перешитій і підігнаній німецькій формі…

Радик, точна копія батька, стояв широко розставивши ноги, нічого не кажучи. Юра притиснувся до нього.

— Так не хочеться летіти, — сказала Домна Данилівна. — Коли ви у мене на очах, я спокійна. Незважаючи на марші, бойові дії, небезпеки, які нас підстерігали.

— Маленьким дітям не місце в з’єднанні, — відповів їй Семен Васильович.

— У нас останнім часом зібралося стільки дітей, що з’єднання нагадує дитячий сад, — додав Костянтин Васильович.

— Ось тому ми і вирішили всіх дітей відправити в тил, — сказав комісар. — Я не можу для своєї родини робити виняток.

— Дивись, не балуйся. Слухай батька. Не лізь на рожон, — застібала ґудзики на гімнастерці Радика Домна Данилівна.

— Мама! Подивися на мене. Я ж не Юрик.

— Великий. А вітер у голові.

— Ньома. За нас не турбуйся, — заспокоював дружину Руднєв. — Ми з Радиком вже великі.

— Без мене ви тут пропадете. Я буду за вас переживати.

— Головне, вам з Юрою облаштуватися в Москві. Знайти житло, роботу.

— Нічого! Багато їдуть і живуть.

— Ми будемо за вас клопотати.

— Прощайте! Може, бачимося востаннє.

— Кинь, Ньома!

— Чує моє серце щось недобре.

— Бережіть себе.

Семен Васильович міцно обійняв дружину. Потім притиснув до себе Юру. Жінки і діти, які стояли перед ними, вже сіли в літак.

Ньома пропустила вперед сина, забралася в літак сама. Прийняла речі. Помахала чоловікам рукою. Тільки потім зайняла місце біля ілюмінатора.

Заревіли двигуни, розлетілося по сторонам листя. Крилатий трудівник ескадрильї Гризодубової розбігся по галявині, набираючи швидкість і обороти, перед самими деревами відірвався від землі.

Домна Данилівна до останнього дивилася в ілюмінатор. Перед нею простягався темний ліс. Посередині його вона бачила площадку партизанського аеродрому. Як догоряють багаття.

Її чоловіки дивилися вслід літаку і до останнього моменту махали кашкетами. Там внизу залишалися найдорожчі для неї дві людини: чоловік і син. Серце надривалося від болю. Їй здавалося, що вони не побачаться ніколи.

Семен Васильович не бережеться. Вона бачила, що Ковпак оточив себе особистою охороною. Не балував своєю появою на передовій. Сеня лізе під кулі. І його не перевиховаєш. Він вважає себе комісаром. Ще тих перших років після революції, коли їм запаморочила голови романтика майбутньої світлого життя.

Про Радика і говорити нічого. Його існування підкорялося неписаним серед юних партизанів законам. Хто сміливіше покаже себе в бою. У кого краще зброя. Крутіше кінь. Хто пронесеться по вулиці із запалом і жаром, так, що люди довго дивляться вслід. Хто розповість смішнішу історію, пожартує над своїм товаришем. У кого краще чоботи, папаха і ремінь.

Довго до біди. Він не розуміє небезпеки.

Семен Васильович разом з братом і сином дивився на літак, поки він не розтанув у темряві. Йому на мить здалося, що він позбувся чогось дуже дорогого. Він не дозволяв Ньомі навіть думати про смерть. Робити натяки. Але вона кружляла над їх головами.

Війну Петро Петрович Вершигора зустрів на дахах Київської кіностудії, де працював режисером. У жовтні 1942 року висадився в розташуванні Сумського з’єднання загонів в якості керівника групи «Лезо» Головного розвідувального управління Брянського фронту. У його завдання входило інформувати штаб фронту про пересування військ Гітлера, збирати іншу розвідінформацію. Раніше він це робив з групою в складі близько двадцяти осіб на чолі з Ванею Бережним. Тепер влився в партизанське з’єднання, але продовжував працювати на фронт.

Петро Петрович народився в 1905 році в Молдавії, в родині сільських учителів. Рано втратив батьків. У 1926 році його призвали в Червону Армію, в наступному році вступив на режисерське відділення Одеської консерваторії. Працював у багатьох театрах, як актор і режисер.

Після закінчення кіноакадемії з 1938 року став працювати на Київській кіностудії. Написав повість, кілька оповідань і п'єсу.

З перших днів війни Вершигора на фронті, отримав поранення. Воював в тилу ворога.

У штабі з’єднання сумських партизан командира групи «Лезо» і його групу розвідників на чолі з капітаном Іваном Івановичем Бережним рядові бійці зустріли із захопленням. Із заздрістю дивилися на новенькі автомати вітчизняного виробництва, нову форму.

Невисокого зросту, повний, з рудою пишною бородою, Вершигора швидко пересувався по розташуванню партизан, наспівував арії з опер і впевнено розмахував новеньким фотоапаратом «ФЕД».

«Трійка» сприйняла нову людину дуже насторожено. Останнім часом у з’єднання направлялися люди, які нікому не звітували. Руднєва це виводило з себе. Що за люди? Навіщо їх направили? Скрізь йому бачився зловісний слід Комітету державної безпеки.

Ковпаку швидко передавався настрій комісара. У Вершигорі він побачив агента держбезпеки, якого Москва прислала стежити особисто за ним. Керівник групи «Лезо» давав для цього привід. Він всюди слідував за Дідом. Прямий і відкритий Ковпак не затримався зі своїм ставленням до прибулого розвідника. Спитав того напряму:

— Тебе слідити за мною прислали?

Петро Петрович ще не знав усіх порядків у загоні. Знизав плечима, не знаючи, що відповісти.

— Сталін мені особисто сказав, щоб я гнав чекістів подалі.

Вершигора пояснив Ковпаку, що він працює на штаб Брянського фронту.

Однак, йому повірили не відразу. Семен Васильович намагався обходити питання, чим займається колишній режисер, окрім офіційних обов’язків. Але в розмові між собою «трійка» була впевнена,