Читати книгу - "Таврований"

— Луб’янський викормиш, — підбив підсумки цих розмов Ковпак.

З’єднання готувалося до дальнього рейду. Куди і як. Про це ходили лише розмови. Але всі бійці загону знали, що в тривалий. На тисячі кілометрів, на правий берег Дніпра.

Петро Петрович зі своєю групою ходив у розвідку. Часто приводив «язика». Вершигора, погладжуючи рукою пишну руду бороду, ґрунтовно його допитував. Потім за допомогою своєї молоденької радистки Анни Лаврухіної передавав відомості в штаб фронту.

Маленька веснянкувата Аня майстерно володіла ключем. Вона не передавала, а працювала на музичному інструменті. У неї доходило до автоматизму.

— Мені здається, він простий товариський хлопець, — сказав одного разу Григорій Якович, який частіше за інших спілкувався з новеньким.

— Мені теж, — погодився з ним Руднєв.

— Нам тол, зброя і боєприпаси потрібні, — Ковпак і раніше не довіряв розвіднику штабу Брянського фронту, йому як і раніше здавалося, що в їхні ряди проник луб’янський годованець. — А вони людей надсилають. Люди до нас валом валять.

Руднєв задумався. Поклав руки на стіл. Оперся на них підборіддям. Потім виголосив тихо:

— Все не так, як треба. Без Кремля було важко і з ним не краще. Раніше знали всіх людей. Не боялися говорити, що думаємо. Зараз скрізь очі і вуха НКВС.

— Мені наплювати на них, — спокійно вимовив Ковпак. — Мені Сталін сказав, щоб їх посилали подалі. Неприємно, підеш за кущ, а за тобою Вершигора глядить.

Базима тихо зайшовся сміхом, затремтіли його плечі, зіскочили з лоба на перенісся окуляри.

— Вже не слідить, я з ним провів бесіду. Все пояснив.

— Хто він насправді, ми не дізнаємося, — продовжив Руднєв. — Але здоровий глузд мені підказує, що нам треба використовувати для себе розвіддані Вершигори.

— Розвідка у нього чітко організована , — погодився з ним Базима. — Борода — розумний хлопець.

Партизани почали користуватися розвідданими Вершигори. Потім той переконав керівництво, що з’єднанню, яке вчиняє безперервні стрімкі рейди, необхідний більший розвідувальний апарат.

Спочатку Ковпак послав Вершигору подалі:

— Нема чого роздувати розвідку. Достатньо, шо є.

Петро Петрович вирішив зайти з іншого боку. Він кілька разів довірчо розмовляв з Руднєвим. Нарешті, той погодився:

— Скоро підемо в рейд, роботи додасться.

Коли в черговий раз зібралися Ковпак, Руднєв, Базима і Вершигора, після довгих дискусій комісар сказав не гучним, але твердим голосом:

— Розвідку слід зміцнювати.

Командир подивився на комісара, хотів сказати що-небудь переконливе, своє, але стримався. Можна просто так потравити баланду, пустити пил в очі. Але мова йшла про підрозділ, від якого залежала доля з’єднання.

— Нехай буде гречка, — видихнув він звичне і заходився розпікати бійця, який зайшов з якимось проханням.

Незабаром командир підписав наказ про збільшення вдвічі чисельності розвідувальних підрозділів. Він призначив своїм помічником по розвідці Вершигору.

26 жовтня 1942 року Сумське з’єднання партизанських загонів вирушило в рейд на Правобережну Україну. Через Сумську і Чернігівську області партизани вийшли на територію Білорусії. Переправилися через Десну, Дніпро і Прип'ять, відсвяткували чергову річницю Жовтневої революції в Лоєві.

Окупаційна влада, налякана вторгненням партизан в райони Полісся, створили в самому центрі його, в містечку Лельчиці, свій опорний пункт. За кілька годин з’єднання знищило його, взявши багаті трофеї.

Руднєв за традицією підвів підсумок складного і напруженого бою. Він сказав:

— Ми можемо пишатися цією партизанської операцією, в якій показали не тільки свою силу, але і професійну зрілість. В цьому бою ми порівняно невеликим складом змогли оточити і розгромити великий ворожий гарнізон. Лельчиці — це наші партизанські Канни! Так багато років тому карфагенський полководець Ганнібал оточив і розгромив біля Канн численні римські легіони.

Всі розійшлися. У кімнаті залишилися тільки Базима і Вершигора. Петро Петрович, погладжуючи пишну руду бороду, захоплено говорив:

— Ай, да Руднєв! Який командир! Який у нього ясний розум, темперамент. Він вміє одночасно бачити всі етапи і фази бою, його розвиток і кульмінаційний момент. Ні! Це — не партизанський ватажок. Це генерал регулярної армії!

— А ти тільки зараз це зрозумів? — Здивувався Базима. — Якби не він, ми так би і сиділи в Спадщанському лісі або всі загинули смертю хоробрих.

Після місячного рейду командування дало перепочинок. В з’єднанні стежили, як складаються події на фронтах. Бійці вже знали, що розгромлене Тихвинське угруповання німецько-фашистських військ під Ленінградом. Під Сталінградом війська Південно-Західного, Донського і Сталінградського фронтів оточили їх велике угруповання.

Командування з’єднання думало, чим можна допомогти Червоній Армії в боях під Сталінградом. Вирішили нанести удар по головним залізничним магістралям. Ними німці підкріплювали свої війська у Сталінграді. Паралізувати магістраль, яка проходила через місто Сарни. Але ось біда. Скільки не думали в штабі, нічого не виходило. Сарнський гарнізон у багато разів перевершував сили з’єднання. Він перебував у вигідному для оборони місці.

— Міцний горішок, — сидів над картою Базима. — У нас нічого не вийде.

Семен Васильович схопився з лавки, вигукнув:

— Вийде!

— Говоріть швидше! — Теж піднявся з лавки Вершигора.

Руднєв розрівняв карту, взяв олівець. Звернув увагу, що до міста ведуть чотири залізних дороги: із заходу, сходу, півдня і півночі. Вони хрестом сходяться в Сарнах.

— Ми не будемо брати саме місто. Ми знищимо мости на всіх чотирьох напрямках.

Не витримав навіть Дід:

— Поставимо на Сарнах хрест! — Вигукнув він. — Адольф! Дулю тобі з маком чи без нього.

— Назвемо операцію «Сарнський хрест», — взявся за папери Базима.

Мости підірвали одночасно в різних місцях. Удар прийшовся по дуже хворому місцю Адольфу Гітлеру. Дві добірні