Читати книгу - "Вересові меди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юрко дивом не загинув, коли у схроні розірвалася граната. Хлопці вирішили прорити від криївки боковий тунель, що мав закінчуватися аж за галявиною, у гущавині. Розуміли, що рано чи пізно, але їхню підземну схованку можуть викрити. Тож і готували запасний вихід. Не встигли. Але той вузенький коридорчик, проритий ними, і врятував Змієбора. Він якраз зайшов у нього, хотів подивитися, наскільки він продовжився, коли біля самого дуба почулися голоси. У криївці відлунювало кожне слово – спрацювала слухова система, облаштована у стовбурі дерева. Надії на порятунок не залишалося. Один з повстанців вихопив гранату, поклав її під голову, висмикнув чеку. Другий ледь встиг вчинити так само.
Вибухами рознесло криївку, присипало вхід до бокового тунелю, тож «стрибки» не помітили його – забрали трупи, яких так і не опізнали, бо голови було спотворено, і повезли селом. Можливо, хтось із сільських і впізнав своїх – за одягом, за якимись особливими прикметами, але ніхто не підійшов, не видав свого болю, поніс його додому, щоб уже там, за зачиненими дверима, викричати, виплакати. Опізнати рідних перед «стрибками» означало б приректи на каторгу всю свою родину, навіть маленьких дітей.
Юрко вибрався з-під землі уночі – із рваною раною на обличчі і потрощеною лівою рукою. Стікаючи кров’ю і час від часу непритомніючи, доповз до хутора і заховався у шопі, де вже одного разу рятувався. Там його і знайшла Дана.
Цього разу на те, щоб відлежатися у сіні, навіть надіятися не можна було. Тож як тільки Юрко трохи оклигав, взявся однією рукою копати у шопі погрібець. Прилаштував над ним ляду, притягнену Даною від Димчиного льоху. Дана ж прикрила нову схованку сіном. Вдень Юрко лежав у цій тісній криївці, а вночі Дана відсовувала ляду і він виходив на поверхню.
За літо рука майже зрослася. На лівій половині обличчя залишився глибокий рубець. Треба було вибиратися з хутора – ось-ось на нього могли прислати колгоспного трактора, щоб знести хату і зрівняти все обійстя покійної Димки із землею. Такий намір був, коли ще Димка жила: їй пропонували переселитися в село, бо чомусь хутір колгоспному голові – як більмо на оці. Якби не цей чортів палець посеред поля, бурчав Купріян Рабенюк, то можна було б прокладати прямі борозни аж до лісу, а так тракторист мусить робити кола, об’їжджати вересові зарості. А це затримує польові роботи.
Вдосвіта Дана поверталася від Юрка. Вже взялася за клямку, як міцна чоловіча рука стиснула її зап’ястя.
– Може, поговоримо нарешті?
– Про що, Арсене? – здригнулася від несподіванки.
– За день мушу їхати. Хотів би забрати вас… Тебе, Михайлика, Дмитрика. І маму, якщо вона погодиться.
– Мама, може, й погодиться. Я ні.
– Так і будеш усе життя бігати ночами від села до хутора?
Дана аж відсахнулася від Арсена.
– Звідки ти…
– На війні я звик спати, як заєць під кущем: найменший порух, найтонший звук – і сну як не було. Думала, не почую, як ти крадешся з дому і додому? А простежити, куди ти направляєшся, – то вже простіше простого.
– Арсене! Благаю тебе!..
– Цс-с-с… Хто він?
– Не питай. Все одно не скажу.
– Дмитриків батько? Юрко? Авжеж. Міг би й зразу здогадатися. Ти ж не любовальниця, як сказала ота твоя тілиста сусідка, ти – однолюбка. Та все ж мала б у першу чергу подумати про дітей. Що з ними було б, якби тебе раптом підстерегли і вистежили? Що? Ти ж мама.
– А що було б із ним, якби не я?
– Не хочу тебе лякати, але… Він приречений. Розумієш, Дано? Його все одно знайдуть. Подумай про себе, про хлопчиків.
– Чому це знайдуть? Чому?! Ти видав його? Ти?! І ти такий же, як Федько?! – вона вдарила Арсена кулаками в груди. Він аж заточився – не чекав від неї такого сильного удару.
– Божевільна! За кого ти мене маєш? Як ти навіть подумати таке могла? Та я, навпаки, попередити хотів.
Вчора Арсен ходив до сільської ради. Там єдиний у Туричах телефон, а йому треба було поговорити з Києвом. Поки секретарка замовляла розмову, поки телефоністка у райцентрі набирала потрібний номер, до сільради на сірому всюдиході підкотився «стрибок» з району. Дізнався, що товариш капітан чекає на зв’язок з Києвом і зразу прийняв його за свого – не буде ж Київ розмовляти з ким попало. Був уже трохи напідпитку, але ще не добрав до кондиції. Арсен дістав з портфеля трофейний коньяк, попросив у секретарки дві чарки. Випили за знайомство, потім за перемогу, тоді за дружбу. Коньяк розв’язав «стрибкового» язика. Той похвалився, що служба безпеки ось-ось проведе зачистку села від націоналістичних елементів – може, післязавтра, а може, й завтра. Найбільший шмон мають робити по хуторах і віддалених садибах – є підозра, що саме там переховуються деякі повстанці, вигнані з лісових криївок. Арсен попросив нового знайомого посприяти з вантажівкою – перевезти сім’ю до Луцька. Той поплескав його по плечу: «Без проблем, браток! Колись
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.