Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

вона не бачила від часу тієї жахливої розмови в трояндовому саду. Лора телефонувала йому, але лише прослуховувала автовідповідач, а потім залишала щирі й запобігливі вибачення, проте, здається, було вже надто пізно. Ніхто не відповідав, і Фредді не повертався в Падую з того вечора. Вона не знала, що ще зробити. Саншайн запевняла її, що Фредді повернеться, але Лора тепер упевнилась, що втратила його назавжди. Вона спала уривками і прокидалася, усвідомлюючи свій новий статус «без чоловіка», у стані, що можна охарактеризувати, як щось середнє між відчаєм і депресією. Будинок теж гнітив її. Навіть Морква не міг заспокоїтись і швендяв туди-сюди, клацаючи кігтями по плитці. Доки Лора чекала на свою відвідувачку, її здавалося, що ось-ось почнеться буря. Останніми днями Падуя принишкла. Двері до спальні Терези залишалися зачиненими зсередини, музика більше не грала. Але це була не та тиша, яка приходить із спокоєм і вдоволенням. Це — гірка тиша, що її принесли спустошення й поразка.

Лора підвела Терезу та Ентоні. Його остання воля залишилася невиконаною.

Хтось прийде забрати прах у коробці з-під печива. Вони домовилися про зустріч. Лора не сказала про це Саншайн і не лише через заклад. Вона хотіла повернути прах сама. Лора не могла навіть собі пояснити причини, але їй здавалося це дуже важливим. Рівно о другій, як і було домовлено, у двері подзвонили, і Лора відчинила маленькій стрункій шістдесятилітній жінці, стильно одягненій та у крислатому капелюшку темно-синього кольору.

— Я Юніс, — відрекомендувалася пані.

Лора потисла запропоновану руку і відчула, як починає танути та тривога, що досі її охоплювала.

— Чаю чи, можливо, чогось міцнішого? — запитала Лора. Невідомо чому, їй здавалося, що в них є причини святкувати.

— Знаєте, я б не відмовилася випити. Я вже втратила надію колись його знайти. І зараз, коли це майже справдилося, трохи хвилююся.

На честь Ентоні Лора налила їм джин з лаймом, і вони вийшли зі своїми напоями у садок, по дорозі прихопивши коробку з-під печива з кабінету. Коли Юніс сіла, тримаючи склянку однією рукою, а другою притискаючи до себе коробку з-під печива, її очі наповнилися сльозами.

— О Господи! Я перепрошую. Яка я дурна! Але ви навіть не уявляєте, що це для мене означає. Ви щойно зцілили розбите серце старої жінки.

Вона трохи відпила джину і глибоко зітхнула.

— А тепер, напевно, ви хочете почути цю історію?

Юніс і Лора обмінялися кількома повідомленнями через сайт, але вони лиш уточнили деталі, які мали підтверджувати, що саме Юніс загубила цей прах.

— Вам зручно? — запитала вона Лору. — Тому що, боюся, моя історія буде довгою.

Юніс почала з початку і розповіла Лорі все. Вона була прекрасним оповідачем, і Лора навіть здивувалася, що Юніс не пробувала писати.

Лора щиро сміялася до сліз над викраденням праху Бомбардира з похоронного бюро, Юніс нарешті могла сміятися разом з нею, бо наразі вона вже знайшла Бомбардира.

— Усе складалося чудово, поки я не сіла в потяг, — пояснила вона. — У моєму вагоні їхала жінка з двома маленькими дітьми, які, судячи із плям навколо ротиків і неконтрольованого поводження, очевидно, переїли солодощів і перепили газованих напоїв. Їхня сердешна мати заледве могла втримати їх на сидіннях, а коли маленька дівчинка оголосила, що вона «хоче пісяти просто зараз», мати попрохала мене приглядіти за її хлопчиком, поки вона зводить малу до туалету. Я не змогла відмовити.

Юніс ковтнула ще напою та обійняла коробку з-під печива, наче могла втратити її знову.

— Малий сидів на своєму місці, показуючи мені язика. А коли мати відійшла досить далеко, він зірвався на ноги й ударився навтікача. На моє нещастя, це сталося якраз тоді, коли потяг зупинився на станції. Я не встигла зупинити його, і хлопчик вискочив крізь відчинені двері, тож мені довелося вистрибнути з потяга слідом за ним. Сумка висіла в мене через плече, але коли я зрозуміла, що залишила Бомбардира на сидінні, було вже запізно — поїзд рушив.

Від цих спогадів Юніс здригнулася.

— Можете уявити, який галас здійнявся опісля цього. Мати в нестямі звинувачувала мене у викраденні дитини. Якщо відверто, то я не могла дочекатися, поки поверну цього шибеника матусі. Я була у відчаї від того, що залишила Бомбардира в потязі, й відразу повідомила про це, але коли потяг прибув до Брайтона, коробка вже десь зникла.

Лора підлила їм у склянки:

— Дуже незвичне ім’я — Бомбардир.

— О, це не справжнє його ім’я, це прізвисько. Насправді його звали Чарлз Брамвелл Броклі. Але я ніколи не чула, щоб до нього так зверталися. Він завжди був просто Бомбардиром. І ти б йому сподобався, — звернулася вона до Моркви, який видерся їй на коліна. — Бомбардир обожнював собак.

— Кажете, він працював видавцем? Я оце думаю, чи не перетиналися його стежки з Ентоні Пардью. Ентоні писав невеликі новели. Не пригадуєте, Ентоні Пардью?

— О, так, — відповіла Юніс. — Це ім’я мені добре відоме. У нього така цікава історія. Знаєте, Ентоні й Тереза, його колекція в кабінеті, сайт… Треба про це написати книгу.

Лора згадала про свою дитячу мрію стати письменницею і задумливо всміхнулася. Надто пізно.

Юніс досі притискала до себе коробку