Читати книгу - "Круглянський міст"

А втім, бомж не завжди був бомжем, колись мав ім’я власне і навіть погони на плечах, — коли служив у війську заступником командира по технічній частині. Останні п’ять років його служби минали в далекому приполярному гарнізоні, де він зміцнював ракетний щит вітчизни і жив разом з дружиною, завідувачкою офіцерської їдальні, і маленьким синком Дениском.

Приполярний ракетний гарнізон по суті мало чим відрізнявся від колишнього ГУЛАГу[9]; там, проте, далеко не кожний міг витримати навіть рік, а вони змушені були терпіти три, чотири, а то й п’ять років поспіль, — допоки дочекаються заміни. Суцільна сніжна ніч без дня, морози і холоднеча, гнівливе почуття закинутості на край світу багато кого доводили до конфлікту з начальством, сім’єю, нерідко з самим собою, що навіть кінчалося пострілом у скроню. Мимоволі військові шукали якийсь вихід, віддушину в гнітючому житті і, зрозуміло, знаходили його в пляшці чи, точніше сказати, в бензиновій бочці, в яких «Військгендель» завозив на північ 95-градусний спирт. Цей напій мав благородний коньячний колір і за полярну ніч споживався до решти. А коли його не вистачало, тоді у військовій крамничці дуже збільшувався попит на одеколони, лосьйони всіх гатунків, на різні технічні рідини.

Зампотех тоді і вві сні не бачив свого хуткого майбутнього, був, як і всі, — в міру пив і не надто дражнив начальство. Зовсім не дражнити було ніяк, того б не зрозуміли ні друзі-товариші, ні підлеглі, ні навіть начальники. А головне, не було такої можливості, обставини вимагали. Дванадцять і більше годин у боксах біля настиглої на морозі техніки, з давно помороженими руками, на холоднечі й протягах, у неспинних сутичках з начальством — своїм штатним, штабним і перевірниками, — все те як є вимотувало сили й нерви. Єдиним порятунком від того було випити, розслабитись, оновити нервові сили, щоб завтра знову марнувати їх у тих самих боксах і тих самих сутичках.

Так тягнулося кілька років; мабуть, дотягнулося б і до жаданої заміни, якби якось у розпал полярної ночі в гарнізон не прилетів новий командувач ракетних військ. Генерал тільки-но був призначений на цю посаду рішенням Політбюро, яке підписав сам Леонід Ілліч, і мав залізну рішучість навести більшовицький порядок у найстратегічнішому роді військ. Зробивши дводенний розгон у підрозділах, знявши з посади двох командирів і трьох їх заступників, генерал вирушив на не дуже далекий (за 250 кілометрів) аеродром стратегічних бомбардувальників. Природно, як найбільший ракетний начальник, він не міг їздити на якімсь військовім «уазі», а привіз із собою в літаку спеціальний урядовий «ЗіМ», який його і підвів. А заодно знівечив і без того не дуже блискучу кар’єру дивізійного зампотеха.

А втім, давно те було, за стільки літ усе було передумано, і він давно не мав кривди на тодішнього генерала, що, як він чув, доживав свій вік на підмосковній дачі. Розумів, винен був сам, не треба було так поводитись, належало б остерегтися. Але як остережешся, якщо найближча тобі людина — дружина — тільки й пильнувала, щоб десь підловити його, підставити начальству, бачачи в тому своє мстиве жіноче задоволення. Того разу після генеральського розбору в клубі, коли командувач вже виїхав за прохідну і в полку з полегшенням зітхнули, він з дружком в акумуляторній хильнули пляшку 95-градусного і зампотех завалився спати. Минулої ночі спав усього якихось три години після шаленого передперевірочного авралу в автопарку і тепер спав, мов забитий. І раптом дружина штурхає його в плече — прибіг черговий, Черговий передає наказ командира поїхати на 27-й кілометр, де в командувача поламався «ЗіМ». Чергові вже їздили, не можуть зрозуміти, в чім справа, — двигун не заводиться. Що було робити сонному, нетверезому зампотеху? Обклав матюком дружину (навіщо сказала, де спить?) і надів кожуха. Машину він доволі хутко налагодив (у тої вийшов з ладу ланцюг високого напруження), і вона завелася. Але поки він корпався під капотом, досвідчене око командувача, либонь, щось у ньому вбачило, він спитав прізвище зампотеха і кинув ад’ютантові — запиши. Зампотех подумав: о, буде подяка в наказі, і скромно порадувався. Наказ справді незабаром прийшов з підсумками високої перевірки, і там після багато чого іншого оголошувалося про звільнення в запас невідповідних службі офіцерів. Серед інших було і його прізвище. І це за два роки до вислуги на пенсію, з неладами в сім’ї, у приполярному гарнізоні, де неможливо було знайти ні квартири, ні роботи.

А тут і зовсім роз’юшилася дружина, яка не терпіла його в погонах, де вже було їй миритися з безробітним. Півроку вона домагалася розлучення, а розлучившись, тут же записалася з довгов’язим, як жердина, прапорщиком, недавнім своїм коханцем. Та ще поскаржилася в політвідділ на моральний розклад недавнього чоловіка. Під час чергових розборок на партбюро він, не стерпівши, кинув на стіл свій партквиток і в той же вечір добряче напився. Згодом, як не стало грошей, кудись поїхав з випадковим товаришем по чарці, у якомусь північному містечку влаштувався інженером місцевого автопарку, де через півроку його понизили до бригадира механіків. Потім кілька місяців працював звичайним шофером, допоки ДАІ не відібрала права. Мабуть, самий час було одуматись, зробити якісь висновки зі своєї кар’єри навпаки, але одумуватись зампотеху не випадало. Насамперед не було часу. Жив без сім'ї, знався з безліччю друзів-братів горілчаних, чудових, на його думку, хлопців. Хтось із них присватав його до також непоганої жіночки (немолодої, правда), яка працювала в гастрономі. Як він тепер розумів, то була терпелива жінка і хотіла йому тільки хорошого. Вона нікому на нього не скаржилася, коли він по тижню не з’являвся дома, лише частенько плакала, і якось йому стало її шкода. Коли вона сказала, що, може б, він підлікувався в ЛТП, він погодився. Три місяці він сумлінно відмучився серед таких, як сам, небораків, ковтав усіляку погань, драв кишки від блювання. Але терпів, — він справді прагнув вилікуватись і зав’язати. Він дуже зрадів, коли лікарська комісія визнала його лікування закінченим і