Читати книгу - "Круглянський міст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На випадок дощу у бомжа була підготована неширока печерка в обриві, де лежало кілька потушених головешок. Обпікаючи руки, солдат почав переносити з багаття дрібні головешки, ховати їх у печерку, але він не встиг. З неба раптово ринув дощ-ливень, береговий пісок умить змокрів, річка задимила від струменів і бульбашок, багаття хутко осіло й потухло. Вже змокнувши в своєму бушлаті, солдат подався до печерки, щоб якось урятувати наношені головешки, але з обриву туди також полилися дощові ручаї, вони хутко залили і печерку, і всі головешки в ній. Тоді хлопець став побіч і розпачливо опустив руки…
Незабаром прибіг з болота бомж, так само весь змокрілий, але з жабами в полі куфайки. Відразу зрозумів, що сталося і, може, вперше бридко вилаявся.
— Ну що тепер? Сирими їх жерти?
Солдат змовчав, не знаючи, що сказати, — все ж він почувався винним, що не вберіг багаттячка. Але як-таки було вберегти за такої зливи? Мабуть, бомж розумів це й не докоряв хлопця, тільки якось надто засумував одразу. Його звично діяльний, бадьорий настрій, вочевидь, змінився на заклопотано-похмурий.
— Кепські справи, — роздумливо сказав він. — Що їсти будемо?
Що їсти, солдат не знав; не знав, що в цій ситуації можна було придумати, і він винувато мовчав. Бомж в’яло опустився на мокрий пісок.
— І мені щось сьогодні… — сказав він і не скінчив. Солдат занепокоєно підвів голову.
— А що?
— Та в грудях душить…
Солдат мовчав, чекаючи, що бомж скаже щось іще, але той не сказав більше нічого. Вони обидва стихли під здрібнілим уже дощем, розмова далі не йшла, кожен понуро віддався своєму клопоту. Спільний клопіт, схоже, разом з дощем відійшов кудись убік. Згодом солдат повернувся і помалу рушив змокрілим берегом, шльопаючи підошвами по набряклому піску.
Становище їхнє гіршало. Тільки посподівалися на ліпше, знайшли, як урятуватися від голоду, та раптом злива відібрала у них надію. Що вони тепер без вогню? Та й бомж почав нарікати на здоров’я. А ще ж недавно вихвалявся: загартований організм, жодна радіація не бере. Ні, мабуть, перед атомною чумою ніхто не втримається. Справа тільки в часі…
Але що ж їм робити?
Недавно ще багато в чому, що стосувалося їхнього тут побуту, солдат сподівався на бомжа, людину більш досвідчену в зоні, мабуть, як і в житті так само. Але от виявилося, що й бомж не все може і навіть не все знає. Про дещо треба докумекувати самому. Якщо не пізно…
Тим часом насувала сира, холодна ніч, належало потурбуватись, як ночувати. У землянці-норі все обвалилося, лізти туди було ніяк. Трохи зачекавши, поки стихне дощ, вони почали влаштовуватись на обриві. Недалеко в лісі солдат наламав ялинкових лап, які перетягнув до обриву, удвох з бомжем вони розклали їх під крайньою сукуватою сосною.
— Ну й нічого! Правда, солдате? — підбадьорив себе і його бомж. — Головне, не падати духом. А там як-небудь…
Схоже на те, що сам він падати духом усе не хотів, усе чіплявся за якусь примарну надію. Врешті, так, може, і краще, думав солдат. Замість того, щоб марніти й стогнати, ліпше робити вигляд, що гірше не настало. Коли настане, тоді й заголосиш.
Але ж як жити з таким відчуттям?
Усе ж, мабуть, треба б йому мати інший характер, не реагувати так драматично на негоди життя, — може, так було б краще. Навчитись більше терпіти, чого він не вмів, хоча вже й так натерпівся немало. Якби там, у казармі, він якось стерпів, пережив сором і образу, як повівся тоді його земляк Петюхов, може, усе й обійшлося б. А так наробив біди і цьому собаці Дробишеву, і собі так само. І якщо Дробишев заслужив, що одержав, то защо він отак покарав себе?
Але як було реагувати інакше чи не реагувати зовсім? Не міг він ні скаржитись начальству, ні дарувати кривдникам образу. Скільки він наслухався в житті та начитався в книжках, що людина є створінням найвищим і повинна мати спроможність оборонити свою гідність. Отож він і оборонив цю гідність. І чого тим домігся?
Домігся гіршого, ніж заплямована гідність, — цього разу загрози життю. Що вже тут клопотатися про гідність, якщо зникає можливість жити…
От потрапив у вовчу яму. Скільки куди не стрибай — не вискочиш.
Ще не зовсім стемніло, як бомж ліг на колючу ялинову купу, підкорчив ноги.
— Ну, а ти що? — гукнув він солдатові. — Іди кладися. Удвох тепліше буде…
Солдат довго і мовчки сидів поруч, думав. І коли зовсім стало темно, також ліг спиною до бомжа. Спрокволу буцімто зробилося тепліше, помалу вгамувалася набридла дригота. І він заснув.
Бомж лежав тихо, старався зайвий раз не ворушитися, щоб не тривожити хлопця. Сну в нього не було, почувався він погано, до речі, не перший уже день. Спочатку думав, що, може, простудився на болоті, як ловив жаб, але на простуду було несхоже. Знов же щодо простуди, він був загартований, давно не кашляв і не сякався, забувся, коли і хворів на грип. Тепер було таке відчуття, ніби в нього злиплася права легеня, боліла, що не вдихнути; кілька днів він обходився частими дрібними вдихами, працювати швидко не міг, міг лише спроквола, помарудивши; навіть управлятися з важкуватим вудлищем йому було трудно. Не легше було й нагинатися за жвавими жабами. Менше виснажувало, коли спочатку було їх багато. Після, однак, поменшало, і він, ганяючись за кожною, просто знемагав до вечора.
Серед самої ночі він, здається, заснув, але проспав зовсім мало. Проснувся і лежав так, слухаючи лісовий шум. Таємничі звуки лісу давно його не тривожили, нічого він не боявся ні в лісі, ні в місті. І навіть тут, у зоні, здається, ніщо його не могло наполохати. Солдат за плечима рівно і глибоко дихав, від нього линуло добре, густе тепло, воно заспокоювало. Все ж куди краще за самоту
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Круглянський міст», після закриття браузера.