Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

У «Відевдаті», одному з розділів «Авести», фігурує дев Кунда. Іранські й інші дані вказують на неабияку його роль у зороастризмі, маніхействі й деяких інших культах. Що має свідчити про поширення і важливу роль божества Кунди в попередні часи, коли воно прибрало виразно негативного, «девівського» відтінку. Бо слово дев в іранській міфології часів «Авести», на противагу індійській, рано прибрало значення «демон», «злий дух», «дев». У «Ріґведі» боги називаються дева, хоча щодо них вживається і слово асура, а в «Авесті» словом дева означаються демони, а словом ахура — боги. Тобто індійські боги для іранців — демони, а індійські асури для іранців боги, тоді як для індійців асури те саме, що для іранців — деви. Найбільш поширене пояснення цього те, що поділ аріїв (індоіранців) на індійську й іранську гілки супроводжувався вибором кожною гілкою певного класу богів. Проте таке пояснення не дає відповіді на багато запитань, які виникають при цьому. У «Ріґведі» асури — старші брати богів, тобто, виходить, давніші від богів-девів. Вони, отже, боги першопочаткового світу, який уособлювали первозданні води, хаос, невпорядкований світ. Деви ж, навпаки, уособлюють впорядкований і організований світ, але вони виникли тоді, коли всесвіт було поділено на дві сфери, Землю і Небо. Де асури стали пов’язуватися з Землею і кшатріями, а деви — із Небом і жерцями-брахманами.

Ще у ведах асури постають як супротивники богів, вони, як правило, зміїної природи. З чого можна зробити висновок, що й змієнога богиня, яку Геракл зустрів у Скіфії і яка народила йому трьох синів — Агатирса, Гелона й <230> Скіфа, теж асурка з точки зору індійської міфології. Тож можна припустити, що в Скіфії, на теренах давньої України, асурів знали й вони були первісними божествами, без жодного негативного відтінку. Тобто асури мали тоді приблизно такий самий статус, як і в іранців. Певною мірою таку думку підтверджує те, що, за «Ріґведою», головним і наймогутнішим асуром був Врітра. Матір’ю його вважалася Дану, пов’язана з первозданними водами. Згадки про злого царя Ворота зберігають наші веснянки, що засвідчує «індійське» ставлення українців до асурів. Але асурка Дану тотожна нашій фольклорній Дані, яка теж пов’язана з водною стихією і яка в українському фольклорі виступає цілком позитивним персонажем. Крім того, пам’ять про обох богинь, індійську й українську Дану, досі зберігають річки Північного Причорномор’я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. А це знову-таки свідчить, що це жіноче божество високо шанувалося на теренах Давньої України. Бо чого б тоді її іменем називати найбільші й найповноводніші ріки.

У післяведійській міфології образи асурів антропоморфізуються, поділяються на два різновиди — дайтьїв і данавів, що означає із санскриту «нащадки Діті» та «нащадки Дану». Прикметно, що ядави називаються і данави, а балтійські ятвяги, тотожні індійським ядавам — дайнови. Крішна й Баладева якраз походили з ядавів, тобто і з ятвягів. Як асури — старші брати богів, так і Баладева — старший брат Крішни. А оскільки Баладева землеробське божество й постійно зображається з плугом, то, очевидно, з асурами співвідноситься Баладева, а з девами — Крішна. Що підтверджує підтримка Крішною пандавів, хоча самі ядави виступали на боці кауравів, як і Баладева. Тобто асури первісно пов’язуються з осілим, землеробським населенням, а деви — з кочовим, пастушницьким. Згодом ці два триби життя більш-менш злилися. У ведах з демонами-асурами б’ється Індра, асури час від часу отримують над богами перемоги, але втручаються верховні боги (Індра, Вішну чи Шіва), завдають їм поразки й ті на деякий час затихають. В цьому неважко помітити риси календарних, тобто землеробських уявлень, оскільки боротьба богів та асурів символізує боротьбу весняних і зимових сил, а перемога асурів чи девів — настання зими чи весни. Мотив битви Індри з Врітрою безліч разів повторюється в різних варіаціях у самій «Ріґведі». А в обох епічних поемах, «Рамаяні» й «Махабгараті» — як битва Рами й Равани та битва пандавів і кауравів.

В «Авесті» дев Кунда має не зовсім зрозумілі функції, називаєть<231>ся «без пиття хмільний», пов’язаний із «хмарами». У пехлевійській традиції його образ переосмислюється, і дев Кунда виконує зовсім інші функції (ЗМ, 485). «Відевдата» мовить, що до девів приєдналися кавії і карапани — племінні ватажки й жерці, ворожі зороастрійській вірі. Та ще яту — чаклуни, покровителем яких і став дев Кунда, середньоперський Кундак (ЗМ, 111). Ці дані цікаві тим, що в них дев Кунда — покровитель яту — чаклунів, ворожбитів, волхвів. Слово яту не можна не співвіднести з племенем яду, згадуваним у «Ріґведі», і з родоначальника ядавів — Яду. Авестологи припускають, що яту — жерці, які здійснювали магічні ритуали і яких на певній стадії стали відносити до девів. У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «віщуватель», «зоречит», «маг» (РИИП, 288–289), без негативного відтінку. З чого можна виснувати: якщо для іранців дев Кунда — негативний персонаж, то для індійців він — позитивний. Так само і щодо яту: якщо для зороастрійців воно має негативний відтінок, то для індійців — позитивний. З чого й інший висновок: іранське яту, індійські яду (етнонім) і Яду (родоначальник ядавів) — тотожні й означають «мудрець», «чародій», «провидець», «волхв». Тобто виходить, що ім’я Яду — жрецьке й постало з терміну на означення жерця-волхва.

Таке тлумачення підтримують і деякі побічні факти. Матір’ю Яду була брахманка Деваяні, батько якої — Шукра, верховний жрець у царя асурів Врішапарвана. Чоловіком Деваяні був цар Яяті, а дідом — легендарний мудрець Бгріґу, засновник знаменитого брахманського роду, високо шанованого в індійському епосі. Навіть вважається, що саме завдяки цьому родові завдячує «Махабгарата» в її нинішньому вигляді. Її представники роду чи племені бгріґу переробили й відредагували, водночас піднісши себе й свою роль у давніх подіях. Плем’я бгріґу, як і яду, згадується в «Ріґведі», з нього вийшло чимало уславлених жерців. Індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем’я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії з Балкан, де стало називатися бріґес або фріґес, тобто фріґійцями (Чаттерджи, 51).

Фрігійці належать до іллірійських племен, а літописець Нестор каже про спорідненість іллірійців і слов’ян. Істотна згадка Геродота, що фрігійці переселялися з Балкан до Малої Азії разом із вірменами і що коли фрігійці в Європі жили разом із македонцями,