Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.

— Ти?

— Я, — сказала Сюзен.

Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.

— Ходімо заберемо твоїх друзів?

У повітрі відчувалася напруга — так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.

— ОТ ХОЛЕРА.

Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.

Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.

Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.

Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...

Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.

Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.

Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати — зразу бути на місці.

Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість — та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.

Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.

Щось торкнулося його плеча.

— ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.

Паді тим часом нахилився назад.

— Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...

— Навіть не думай.

— У саванах немає кишень, Толозе.

— Поганий, значить, у тебе кравець.

Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.

— Білий кінь, — сказав Асфальт. — Чорний плащ. Коса. Гм.

— Ви теж її бачите? — спитав Паді.

— Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, — відповів Бескид.

Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.

— Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? — спитав Толоз.

— Просто перевіряю, мертві ви чи ні, — відповіла Сюзен.

— Мені здається, що я живий, — сказав Толоз.

— Хай ще трохи поздається.

Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім — далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.

Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.

— Ото й ми там були б, — сказав Бескид.

— А зараз що — краще? — озвався Толоз.

— Ага, — відповів Бескид. — Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.

— Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.

— Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.

Позаду Паді повернувся до Сюзен.

— Я... здається, я все зрозуміла, — сказала вона. — Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?

Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.

— В анк-морпоркській крамниці, — відповів Бескид.

— У загадковій старій крамниці?

— Як і все там. А ще...

— Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?

— Так, — відповів Бескид.

— Ні, — сказав Толоз.

— Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?

— Так! — разом вигукнули Толоз і Бескид.

— Ага, — сказала Сюзен, — то про таку крамницю мова.

— Я знав, що їй там не місце, — сказав Толоз. — Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.

— Я думав, це означає «довгаста», — сказав Асфальт.

Бескид виставив руку.

— Сніг перестав, — сказав він.

— Я впустив її в прірву, — озвався Паді. — Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.

— Ні, — відповіла Сюзен. — Вона не...

— Хмари... От вони зараз химерні, — зауважив Толоз, піднявши очі.

— Які? Довгасті? — перепитав Асфальт.

Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.

— А це ще що таке? — спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.

— Тобі краще знати, — відповів Толоз. — Я думав, ти всюди був і все бачив.

У повітрі затріскотіло біле світло.

Повітря й саме стало світлом — білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук — ніби рев мільйонів голосів.

Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.

Ранцерот запалив ліхтарі.

— Жени, жени! — кричав Шпень. — Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!

— Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, — пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. — Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?

— Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, — відповів Шпень. — Таке не можна спустити з рук!

Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав — принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.

— Може, спинимося просто зараз? — запропонував він. — Вони не повернуться...

— Заткнися!

— Але ж марно...

Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.

Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».

Його природа