Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Не треба. Був у мене знайомий. Давно... Рясу носив, волосся довге, бороду... Гарна людина. Теж, як ви, з повагою ставився... Вином пригощав... Гнатом Розстригою себе називав. Але частіше — Балдою. Я — як він хочу.

— Гнатом? Чи, може, Розстригою? — гмикнув Полупуд.

Нежить на ймення Розстрига? Я б теж посміявся, та час підтискає.

— Ні, — хитнув той волохатою головою і подивився на дерева. — Балдою. Гнат казав, що так велику і тверду дубину називають. Гарно…

От вже не чекав, що нежить комплексом Наполеона страждає. Ну, я не психоаналітик. Нехай собі. Може, він і не страждає зовсім, а насолоджується? Спершу з псами розберемося. Все інше потім.

— Ти... — відчув пильний погляд ватажка зграї і витер об штани разом спітнілі долоні. — Балда... Ти говорив, що очі від коня відвести можеш?

— Можу... — підтвердив той. — Це не складно.

— Зроби... А потім наполохай його так, щоб проскакав без зупинки не менше милі.

— Добре. Але, я ж казав...

— Що пси занюхають? Ну, і нехай... Поки зрозуміють, що відбувається, кінь вже з яру вимахнуть встигне. Ловіть потім вітер у полі. Заодно і нам, трохи часу дасть.

— Гм... — вкотре багатозначно промовив Полупуд, дивлячись як байрачник спритно вплітає в гриву і хвіст коня шишки реп'яха. А той не противиться, навпаки — вигинає шию. Подобається йому... — Не брешуть, люди... А я думав...

Що він думав, залишилося невисловленим. Байрачник, закінчивши з реп’яхами, знову крутнувся на п'ятці, припав до землі і видав найжахливіший звук з усіх, що мені доводилося коли-небудь чути. Щось середнє між нявканням великої кішки і трубним ревом слона. Не знаю як Василь, а я зрадів, що завдяки вимушеній пробіжці, вся зайва волога з організму пóтом вийшла.

В ту ж мить щось, туманне, мов запотіле скло, сильно штовхнуло мене в плече, ледь не збивши з ніг, обдало кінським духом, мазнуло по обличчю хвостом і понеслося геть.

Спантеличені несамовитим виттям байрачника і запахом коня, приблизно з десяток псів, на той час вже спустилися в яр, розгублено заметушилися і злобно загавкали, не розуміючи, що відбувається. Одні кинулися наверх, інші закрутилися, завертіли головами, принюхуючись...

Загальну метушню посилював рудий пес, який потрапив під копита. Схоже, у нього був перебитий хребет, і пес відчайдушно і жалібно скавчав, намагаючись підвестися... Але навіть звідси було видно, що задні лапи йому не служать.

 І все ж розгубленість не може тривати нескінченно, а втративши одну здобич, пси стануть тільки злішими і рішучішими.

— Ходіть за мною... — нагадав про себе Балда.

— Далеко? — Василь переклав сідла і сакви на мене, а сам оголив шаблю. — Якщо далеко... боюся, запізно.

— Встигнемо ...

Балда ступив у просвіт між дубами, ведучи нас до ближньої стіні, що густо, як мохом, поросла козацьким ялівцем. Відвів пару зелених крислатих гілок і вказав на темніючий отвір.

Нічого собі!.. За два кроки, можна сказати, від порятунку стояли, а в житті б не здогадались там печеру шукати.

— Ого! — цмокнув язиком Полупуд. — Не кожна дірка — тріщина... Слава Богу! Поживемо ще. Лізь першим, Петре. Мало що. Ну ж бо, якась напасть там всередині засіла і таких дурнів як ми підстерігає?

Він ще й жартував.

Я насилу розтягнув губи, показуючи що оцінив гумор, і сунувся в щілину.

І все-таки ми не встигли. Всього лиш трішки забарилися, зовсім трохи — але саме цієї миті нам не вистачило...