Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

і відповіді до коду, який зможе читати машина, і перевірити, чи вони оптимально сформульовані. Кожен із колег-програмістів має десь таке саме завдання і схожий графік. А тим часом інженери Манчестерського університету працюватимуть день і ніч, щоб удосконалити саме електронне обладнання. Якщо все йтиме за планом, комп’ютери «Atlas» почнуть випускати 1965 року.

Перегони з часом. Змагання з американцями. Це те, що Джон здатний зрозуміти, те, чому він може віддатися більш щиросердо, ніж меті «ІВМ» заробляти дедалі більше грошей. І саме програмування цікаве. Воно вимагає розумової вигадливості, вимагає для доброї роботи віртуозного опанування дворівневої внутрішньої мови «Atlas’a». Джон приходить на роботу вранці й думає про завдання, які чекають на нього. Щоб не втрачати пильності, п’є каву чашку за чашкою, серце йому гупає, мозок кипить, він утрачає відчуття часу, і його доводиться гукати на обід. Увечері він бере папери з собою до своїх кімнат у майора Аркрайта і працює до пізньої ночі.

«Так ось до чого, — думає він, — я готувався, навіть не здогадуючись! Так ось до чого доводить математика!»

Осінь поступилася зимі, а Джон навряд чи й помітив. Він уже не читає поезії. Натомість читає книжки про шахи, придивляється до ігор гросмейстерів, розв’язує шахові проблеми в «Observer». Спить він погано, інколи йому сниться програмування. До цього свого внутрішнього розвитку він придивляється з відчуженою цікавістю. Може, він стане, як оті вчені, чий мозок розв’язує проблеми, поки вони сплять?

Є ще одна річ, яку помічає Джон. Він перестав тужити. Пошуки загадкової, вродливої незнайомки, яка розбудить пристрасть у ньому, вже не цікаві йому. Почасти, безперечно, тому, що Брекнелл навіть близько не пропонує такого параду дівчат, як Лондон. Але він не може не помітити зв’язку між кінцем туги і кінцем поезії. Невже це означає, що він росте? Невже зростання — це тільки переростання туги, пристрасті, всіх гострих душевних почуттів?

Люди, серед яких він працює, — без винятку чоловіки, — цікавіші за людей з «ІВМ»: живіші і, можливо, розумніші в тому аспекті, який він здатний зрозуміти, це щось схоже на буття розумним у школі. Вони всі обідають разом у їдальні «Замку». Страви, які їм подають, поживні: риба зі смаженою картоплею, сосиски з пюре, біфштекс у тісті, печеня з капусти й картоплі, ревеневий пиріг із морозивом. Джон любить ці страви, бере, якщо може, по дві порції, для нього тепер це головна денна трапеза. Увечері вдома (якщо його кімнати в Аркрайтів можна назвати домом) він не завдає собі клопоту готувати, а просто їсть хліб і сир над шахівницею.

Серед колег Джона є й індієць на ймення Ґанапаті. Він часто запізнюється на роботу, а часто взагалі не приходить. А коли й приходить, працює, здається, не дуже ревно: сидить у своїй комірчині, поклавши ноги на стіл, і начебто спить. З приводу своєї відсутності дає найзагальніші виправдання («Недобре почувався»). Проте його ніхто не лає. Здається, Ґанапаті — надто вже цінне придбання для компанії «International Computers». Він навчався в Америці, має американський диплом із комп’ютерної науки.

Джон і Ґанапаті — два іноземці в групі. Удвох, коли погідний день, вони гуляють після обіду садковою територією «Замку». Ґанапаті зневажливо відгукується про компанію «International Computers» і увесь проект створення комп’ютера. Приїзд до Англії з його боку був помилкою, каже він. Англійці не вміють мислити у великих масштабах. Він мав би лишитися в Америці. А яке життя в Південній Африці? Чи були б для нього якісь перспективи в Південній Африці?

Джон відмовляє Ґанапаті пробувати щастя в Південній Африці. Це дуже відстала країна, пояснює він, там немає комп’ютерів. Проте не каже, що чужих там, якщо вони не білі, аж ніяк не вітають.

Затяглася негода, день у день іде дощ і бурхає вітер. Ґанапаті взагалі не ходить на роботу. Ніхто не запитує, чому, тож Джон вирішує з’ясувати сам. Як і він, Ґанапаті ухилився від пропозиції стати власником житла і живе у квартирі на четвертому поверсі муніципального будинку. На його стукіт довго немає ніякої відповіді. Потім Ґанапаті відчиняє двері. Він у халаті поверх піжами та в сандалях, із квартири йде потік паркого тепла, чути запах гнилі.

— Заходь, заходь! — запрошує Ґанапаті. — Заходь, погрієшся!

У вітальні немає меблів, крім телевізора й крісла поряд, а також двох розжарених електричних нагрівачів. За дверима лежить купа чорних торбин зі сміттям. Саме з них долинає сморід. Коли зачинили двері, від смороду стало аж нудити.

— Чому ти не винесеш ці торби? — запитує Джон.

Ґанапаті ухиляється від відповіді. Не каже він і чому не ходить на роботу.

Джон запитує себе, чи нема в Ґанапаті у спальні дівчини, якоїсь місцевої нахабної малої друкарки або помічниці з крамниці — ці дівчата живуть на масиві, й він бачить їх в автобусі. А може, насправді там дівчина-індійка? Можливо, саме це пояснює всі прогули Ґанапаті: з ним живе гарна дівчина-індійка, і він воліє кохатися з нею, практикувати тантру й годинами затримувати оргазм, а не писати машинні коди для комп’ютера.

Але коли Джон ворухнувся, щоб піти, Ґанапаті похитав головою:

— Може, хочеш трохи води? — запропонував він.

Ґанапаті подав йому воду з крана, бо в нього скінчилися чай і кава. Скінчилися в нього й харчі. Він не купує нічого, крім бананів, бо, виявляється, не куховарить — не любить і не вміє. В сміттєвих торбинах лежали здебільшого лушпайки від бананів. Ось на чому він і жив: на бананах, на шоколаді і, коли мав, на чаї. Але хотів би жити не так. В Індії він жив удома, і про нього дбали мати і сестри. В Америці, в Колумбусі, штат Огайо, Ґанапаті жив, як він сказав, у гуртожитку, де їжу подавали на стіл із регулярними інтервалами. Якщо зголоднів раніше, можна було вийти й купити гамбургер. Там на вулиці коло гуртожитку гамбургери продавали двадцять чотири години на добу. В Америці такі заклади завжди відкриті, не так, як в Англії. Йому не треба було приїздити до Англії, країни без майбутнього, де навіть опалення не працює.

Джон запитав Ґанапаті, чи той не хворий. Ґанапаті розвіяв його неспокій: він одягає халат тільки задля тепла, оце й усе. Але Джон не переконаний. Тепер, знаючи про банани, він дивиться на Ґанапаті іншими очима. Ґанапаті миршавий, як горобець, не має жодного зайвого кілограма. Його обличчя виснажене. Якщо він не хворий, то принаймні голодує. Зауважте: в Брекнеллі, в серці навкололондонських графств, людина голодує, бо надто некомпетентна, щоб прогодувати себе.

Джон