Читати книгу - "Континент бойових ткачів, Козел Валерія"

- Наш герой-коханець прокинувся? – Хелісен витер кров з розбитої губи рукавом. - Непогано ж вона тебе приспала.

- Чому?! – гарчав на нього Таск, вириваючись. - Чому ти дозволив їй це зробити?!

- А що я?! – розвів руками Хел. - Це було її рішення.

- Ти міг їй завадити! Міг її зупинити!!!

- Та не міг я!!! – раптом на крик зірвався Хел. - Все ще не допер?! Ніхто не зупинить її, якщо вона щось вже вирішила! Єдиний, на кого у мене була надія – це ти!!! Я сподівався… що вона лишиться біля тебе! Я відпустив її лише тому, що вірив – ти, Таск з Дому Повного місяця, триматимеш її так міцно, що вона не зможе піти! Та я був наївний… тц… та пішов ти…

Він попрямував до дверей, та на порозі обернувся.

- Діти… у залі для гостей ваші студенти.

Коли Таск увірвався у зал, вони одразу кинулись до нього. Ельйо плакала навзрид, Соран ледь-ледь стримувався, Шарнон був похмурішим за найтемнішу хмару. Еліас та Лейла дивились на них і ніяк не могли зібрати до купи власні емоції. Рейна обміняла своє життя на їхнє і ці діти це усвідомлювали. Вони розповіли все, що з ними відбулось. І про полон, і про порятунок. Вони розповіли і про те, як Ален відмовився відпускати Ширу і Тейна, і про обіцянку Рейни. А ще… вони розповіли, як на зворотному шляху до Ліберії пішов дощ. Холодний, крижаний дощ. І Хелісен накрив їх пряжену вогню, що зігрівала та захищала. Він лишив їх під бар’єром, а сам зник з поля зору, лишивши свого фамільяра їх охороняти. Але вони чули… чули, як там, де вони його не бачать, від кричить. Ридає, лає себе, виє як побитий пес. Вони чули, як сильно він ненавидів себе за те, що не зупинив Рейну.

Трохи згодом, студентів розподілили по кімнатах. Таск взяв на себе відповідальність повідомити ректора про те, що вони у безпеці наступного ранку. Принцеса Емілія приставила до них декількох служниць та одного з придворних цілителів. Після огляду студентів нагодували та відправили відпочивати. Еліас, Аспер та Лейла до кінця для не покидали кабінету принцеси, навіть вечеряли там. Все продовжували продумувати стратегію, яка допомогла б їм врятувати Рей і запобігти війні. Таск же був пригнічений. Лише ближче до вечора він, трохи остудивши голову, сидів пустому залі і дивився у вогнище каміну. Двері відчинились і у зал зайшов Хел. Побачивши Таска він невдоволено цикнув і спробував піти.

- Чекай… - гукнув його Таск.

- Ну чого тобі? Знову з кулаками полізеш?

- Ні.

- То чого треба?

- Я не мав… ну… я трохи…

- Ти так миленько намагаєшся вибачитись! – уїдливо зауважив Хелісен.

- Та стулися! – відмахнувся темноволосий, - ні слова не скажу.

- Вибачення прийняті, - усміхнувся Хел. - Хоча побити таке гарне обличчя – це просто богохульство. Кая покарає тебе.

- Я не хотів… просто… вона знову змусила мене відчути себе таким жалюгідним…

- Хей, - Хелісен наблизився у ляснув Таска по плечу. - Я тут не наймався вислуховувати твої душевні муки.

- Ти будеш останнім, кому я захочу відкрити душу, - відмахнувся Таск.

- Ну і чарівно, - Хелісен попрямував до дверей та зупинився на порозі. - Хей, Таск?

- Ну чого там?

- Знаєш, чому вона попросила допомоги в мене?

Таск мовчав.

- Тому що якби ти спробував її зупинити, вона б лишилась. Вона обрала мене, тому що мені відмовити занадто просто. Але не тобі. На мене вона ніколи так не дивилась. За це я тебе й ненавиджу, Таск.

***

Коли Шира відкрила очі, то перше, що вона побачила, був напівпрозорий, пісочного кольору балдахін, що коливався від легенького вітерця. Кімната була їй незнайома. Все тут було блискучим і яскравим, квітасті килими, легкі штори, світлі стіни, багато золотих прикрас і кольорового коштовного каміння. Спробувавши підвестись, вона відчула, що їй важко, щось тримало її. Подивившись у бік, вона наштовхнулась поглядом на Тейна, що спав схиливши голову на краєчок її ліжка і міцно тримаючи її за руку. Раптово двері відчинилися. На порозі з’явився хлопчик, на вигляд йому було не більше тринадцяти років. Смаглява шкіра, трохи навіть темніша, ніж у Шири, сині очі. А ще у нього було дві пари крил. Верхі сприганські, гоструваті та напівпрозорі, нижні – як у кафо, з рудим пір’ячком.

- Ви прокинулись, міледі, - прощебетав він, - ваш друг все ніяк не міг дочекатися, коли ви прийдете до тями.

- Де я? – в’яло запитала Шира.

- У палаці Тисяч зірок, міледі, - відповів хлопчик, - у самому серці Амуртари.

- Ми в імперії Сін… - прошепотіла сама собі Шира, - а хто ти?

- Мене звати Муру, міледі. Я буду вашим слугою допоки ви не повернетесь додому.

Шира подивилась на Тейна. Останнє, що вона пам’ятала, це як у каюті теплій, світлій каюті хтось, схожий на Рейну Леарлес, лікував її синці і подряпини, тихо наспівуючи якусь райконську колискову.

- Шира? – Тейн підвів голову, - нарешті…

Він обійняв її там міцно, що у всьому тілі луною відізвались всі забої. Вона ледь чутно застогнала і він мав відсторонитись.