Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Курінь «Беркута» проіснував на Замостянщині аж до початку вересня — допіру тоді його розпустили, а командир пробився до Німеччини. Як оцінював штаб ОГ «Вісла», упродовж усієї операції до 31 липня були вбиті та полонені 1509 членів ОУН-Б і УПА та 46 вояків ВіН, власні втрати ВП становили: вбитих — 61 і поранених — 91. Попри залучення таких значних сил, частині сотень УПА вдалося прорватися до СРСР чи на Захід, що слід розглядати як поразку польських військових.

Безумовно, операція «Вісла» призвела до ліквідації українських партизанських підрозділів. Щоправда, після її завершення на Люблінщині ще залишалися сильні угруповання УПА, проте їхнє подальше існування втратило сенс. Власне до такого висновку дійшов провідник підпілля ОУН і УПА на території Польщі Ярослав Старух «Стяг», і власне тому наказав демобілізувати курені «Залізняка» та «Беркута». Проте він аж ніяк не збирався відмовлятися від подальшої боротьби. Згідно з розпорядженнями «Стяга», «певна невелика кількість людей [...] найсильніших і найпевніших, мала залишитися на своїх постах і далі продовжувати свою діяльність»[361].

Лідери ОУН і УПА в Польщі, всупереч твердженням, які часто можна почути з цього приводу, в серпні 1947 року (а отже, після закінчення операції «Вісла») були не лише живі, а й, що ще важливіше, не втрачали надій на зміну долі. Крайовий Провід ОУН, хоча його організаційна мережа була серйозно пошкоджена, пережив облави ВП без втрат. Це створювало шанси на відтворення організаційної мережі. В країні залишалися невеликі, добре законспіровані групи найбільш витривалих членів підпілля (переважно членів СБ ОУН), завдання яких полягало в обслуговуванні каналів зв’язку між американською окупаційною зоною в Німеччині та Україною. Крім того, вони намагалися протистояти розселенню поляків у покинутих українських господарствах.

Керівництво Народної Польщі зауважило цю загрозу і, на відміну від ситуації в 1945–1946 роках, цього разу проблему не проігнорувало. Місце ОГ «Вісла» посіли сильні й динамічні оперативні групи КВБ «Сянік», «Грубешів» і «Любачів». Власне цим підрозділам КВБ та функціонерам УБ перепало завдати смертних ударів цивільній мережі ОУН. Відразу ж після завершення депортацій КВБ вкрив терен густою сіткою патрулів і облав. Часто в терені оперували розвідувальні взводи, які вдавали партизанів УПА. Інформація, отримана від полонених, дозволила пізнати структуру українського підпілля і принаймні приблизно визначити місце розташування криївок керівників ОУН.

Наслідки не довелося довго чекати. 16 вересня 1947 року був викритий бункер керівника СБ ОУН Петра Федоріва «Дальнича». Більшість його охоронців загинули, а сам він непритомним потрапив у полон до поляків. 17 вересня після кількаденної облави в лісовому комплексі в околицях села Монастир ОГ «Любачів» оточила бункер крайового провідника «Стяга», котрий, щоб не потрапити в полон, підірвав себе. Через два дні поблизу криївки «Стяга» було знищено групу Технічного Центру «Вулкан», яка займалася виданням пропагандистських матеріалів. 5 березня 1948 року в Карчовиськах поблизу Вроцлава співробітники УБ арештували командира УПА «Ореста». Тільки крайовому референтові пропаганди «Орланові» вдалося дістатися в Україну (радянські спецслужби схопили його допіру в 1953 році). Боротьба з ізольованими групами ОУН, які марно чекали зв’язкових із інструкціями керівництва, тривала до осені 1948 року, коли їх було остаточно ліквідовано.

У 1948 році функціонери УБ створили повністю підконтрольну собі провокаційну мережу ОУН. Це мало запобігти будь-яким спробам відновити діяльність підпілля. Мережу очолив Леон Лапінський «Зенон», донедавна один із керівників ОУН на Люблінщині. Схоплений УБ, він пішов на співпрацю з комуністами, виявившись надзвичайно ефективним агентом. «Зенон» втягнув до своєї провокаційної мережі кількадесят осіб, які ні про що не здогадувалися, і вступив у контакт із ОУН-Б в Німеччині та Україні. Завдяки цьому УБ узяло під свій контроль комунікаційні маршрути ОУН, отримавши змогу ліквідувати або арештовувати окремих кур’єрів. У 1951 році була знищена група парашутистів, скинута британцями в Сенявських лісах, ліквідована також команда кур’єрів, доправлена в 1952 році на берег за допомогою підводного човна. В квітні 1954 року спецслужби ПНР вирішили завершити здійснювану «Зеноном» операцію за кодовою назвою «С-1». Були заарештовані вісімдесят шість осіб, пов’язаних із мережею.

До полонених і ув’язнених членів ОУН і УПА ставилися з особливою суворістю. Тільки Військовий Суд ОГ «Вісла» засудив до смертної кари 173 членів підпілля, переважно рядових партизанів. Вироки були виконані. Тим паче не могли сподіватися на легшу долю їхні командири. Петро Федорів «Дальнич», колишній студент юридичного факультету Університету Яна Казимира у Львові, після дворічного слідства в січні 1950 року був засуджений до смертної кари. Його стратили 11 квітня того ж року.

А невдовзі, 31 травня, у Варшаві був засуджений до страти Мирослав Онишкевич. Його розстріляли 6 липня близько 21 години в тюрмі Варшава-Мокотув. Він до кінця залишився переконаним у слушності ідеології ОУН. В останньому слові перед варшавським судом Онишкевича лунало:

Я ані не приховую, ані не соромлюся того, що мої політичні погляди є вкрай націоналістичними. Я вважав і нині також вважаю, що тактика і шлях, яким я йшов, віддаючись праці в ОУН і УПА, були добрими та слушними. З такими ворогами українського народу [...], як більшовицька партія і Радянський Союз загалом, чи Демократична Польща, не було іншого шляху, як той, який я обрав, — тобто, збройної боротьби. Цю боротьбу я вважав слушною [...] а описувані мною [...] вчинки — справедливими. Сьогодні я перебуваю в в’язниці та хворію на сухоти легенів і горла. Якби я був здоровий і якби якимось чином потрапив на волю, то завжди вважав би своєю метою продовження цієї боротьби [...]. Якщо мені буде винесено смертний вирок, прошу його негайного виконати, щоб наді мною не знущалися[362].

Ліквідація підпілля — так, примусові виселення — ні

10 листопада 1947 року Міністерство Повернутих Земель скерувало воєводським управлінням директиви про те, як вони мають чинити з українськими поселенцями. В документі читаємо:

Основною метою переселення осадників «В» є їх асиміляція в новому польському середовищі, слід докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати до тих осадників окреслення «українець». У випадку, якби разом із осадниками проник [...] інтелігентський елемент, слід таких нещадно селити окремо і подалі від громад,