Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

У результаті проведеного УБ слідства 547 осіб на підставі обвинувальних актів були відправлені до в’язниці в Кракові. Однак у решти, попри жорстокі методи допиту, не було виявлено жодних зв’язків із підпіллям. Адже більшість ув’язнених становили прості селяни, іноді з цілими сім’ями. Варто тут процитувати листа начальника Районної Військової Прокуратури в Кракові підполковника Оскара Карлінера до генерала дивізії Миколая Прус-Венцковського, командувача V Військового Округу, за грудень 1947 року, в якому прокурор, описуючи становище в’язнів табору, бив на сполох:

Серед заарештованих перебувають поляки та українці, які після кількарічної служби [...] в Червоній Армії повернулися з нагородами, літні люди, вагітні жінки, хворі та неповнолітні, без жодних доказів вини, котрі потрапили до Явожно випадково, через надмір роботи Оперативних Груп, що займалися виселенням. Було виявлено, що в окремих випадках причинами скерування певних осіб до ЦТП в Явожно стали сусідські чвари та наклеп стосовно співпраці з бандами. Керівник Слідчої Групи кпт. Бік розповів мені про випадок, коли до ЦТП був відправлений чоловік, в якого хотіли відібрати 2 фотоапарати[356].

14 червня 1947 року помер перший український в’язень Явожно Міхал (Михайло) Оґарек, селянин із села Чашин Ліського повіту. Восени того року лічба смертей зросла через голод і жахливі санітарні умови. Спалахнула епідемія тифу, від якої в таборі загалом померли щонайменше 160 осіб. Їх поховали в сусідньому лісі в безіменних могилах. Сьогодні на тому місці встановлено пам’ятник, відкритий за участі президентів Польщі й України.

У грудні 1947 року почали звільняти перших в’язнів. Спеціальними транспортами, під охороною вояків Корпусу Внутрішньої Безпеки (далі — КВБ) їх перевезли на Повернуті Землі слідом за їхніми виселеними родинами. До березня 1948 року були звільнені близько трьох тисяч осіб. Звільнення решти тривало упродовж наступного року. Остання група в’язнів, яка складалася з греко-католицьких священиків, вийшла на волю 8 березня 1949 року.

Операція «Вісла» завершилася 31 липня 1947 року. Під час операції було виселено понад 140 тисяч осіб. Як і поляки, котрі виїхали зі Львова та інших населених пунктів Східної Галичини, переселенці з операції «В» були змушені покинути вітцівщину, яку століттями плекали їхні предки. Більшість із них не мали нічого спільного з діяльністю УПА, не кажучи вже про різанину на Волині та в Східній Галичині. Примусове виселення охопило також і ті околиці, де українське підпілля мало незначну підтримку, наприклад, Низький Бескид чи Підляшшя. Це свідчить про те, що справжньою метою операції було прагнення позбутися клопотів із українською меншиною. Адже годі пояснити чимось іншим прагнення виселити восени 1947 року кілька тисяч українців, які ще мешкали на Люблінщині й котрі, як це було визнано, не тільки не мали нічого спільного з УПА, але навпаки, «продемонстрували свою лояльність до Демократичної Польщі». Тому цих осіб наказали виселяти «старанно [читай: ввічливо — Ґ. М.]», дозволяючи їм забрати більшу частину пожитків. Колишніх вояків «народного» ВП наказали, натомість, вивезти «окремими транспортами на найкращі ділянки в Сілезії»[357]. Поки що не ясно, чи й справді відбулися оті додаткові переселення. Тим часом ми маємо певність, що подібні додаткові виселення українців були здійснені у повітах Новий Тарг і Холм ще в 1950 році, себто тоді, коли УПА в Польщі вже не існувала.

«Переслідують нас безнастанно...»

Українське підпілля в Польщі

Перевага ВП під час операції «Вісла» була настільки виразною, що сама лише поява польських підрозділів паралізувала діяльність українського підпілля. УПА у жодному разі не могла протистояти виселенням. Вона з великими труднощами утрималася в терені, позаяк водночас із депортаціями тривали пошуки партизанів. Військові безугавно прочісували ліси, влаштовували засідки на ймовірних маршрутах пересування упівців, намагалися перекрити їм доступ до покинутих сіл, щоб не дати забрати залишені там харчі. Василь Галаса «Орлан» так описав цей момент:

[...] основною нашою їжею була картопля, залишена на полях навколо переселених сіл. Однак, якраз на тих полях військо часто влаштовувало засідки. З того періоду походила приповідка «здобудеш картоплю або загинеш в боротьбі за неї»[358].

Становище партизанів УПА добре відтворюють їхні листи, перехоплені підрозділами ВП і КВБ. «Зайчик» (NN) писав: «Вже закінчують виселяти, і ми залишимося, як Робінзон Крузо». Інший партизан «Дуб» (NN) занотував: «Поляки переслідують нас безнастанно, і здається, що немає вже для нас місця на землі»[359].

Облави передусім зачепили курінь Василя Мізерного «Рена». Українські відділи дуже спритно тижнями маневрували в терені, обманом або силою вириваючись із чергових поставлених на них пасток. Втім після кількох тижнів подібних «маневрів» стало зрозуміло, що єдиний шанс уникнути смерті — це покинути Польщу. 29 червня 1947 року об’єднані сотні «Хріна», «Стаха» і «Біра» (Василя Шишканинця), виснажені важкими боями з 1-ю Дивізією КВБ, пробилися в районі села Сянки на Україну, де ще упродовж року вели боротьбу проти радянської влади. Сам сотенний «Хрін» загинув у 1949 році в Чехословаччині, ідучи з групою кур’єрів на Захід. Четверта сотня з куреня «Рена», яка оперувала в Низькому Бескиді, розсіялася, а її члени спробували малими групами дістатися на Захід. Це вдалося небагатьом. «Рен» вирушив слідом за своїми людьми в Україну й там загинув у 1949 році в бою зі спецслужбами.

Курінь «Байди», який діяв на Перемиському передгір’ї, до травня 1947 року майже не зазнав втрат. Однак облави ВП переконали керівництво ОУН і УПА, що слід спробувати прорватися на Захід. Відповідний наказ Василь Галаса віддав 25 травня 1947 року. Першою вирушила до Німеччини на початку червня сотня Михайла Дуди «Громенка», колишнього вояка батальйону «Нахтіґаль». Завдяки блискуче проведеному рейдові, упівці прорвалися крізь польські лави, а відтак чехословацькі запірні групи, і вночі з 9 на 10 вересня перетнули кордон Баварії. «Кожен із нас, — написав пізніше «Громенко», — з полегшею відітхнув...»[360] Гірше повелося угрупуванню з трьох інших підрозділів на чолі з Володимиром Щигельським «Бурлакою». Вони зазнали важких втрат у бою з ВП, який відбувся 3 червня 1947 року на Перемиському передгір’ї. Зрештою, їм вдалося, щоправда, пробитися до Чехословаччини, але там з огляду на безугавну погоню їм довелося розсіятися. «Бурлака» здався чехословацькій армії, але його видали Польщі та стратили. Дещо менших втрат зазнав курінь «Залізняка», який