Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Державне Управління Репатріації мало організувати «операцію переселення українського і змішаного населення на теренах, де діяльність банд УПА може загрожувати їхньому життю й майну»[353]. У такий спосіб створювалося враження, наче головною метою операції є знищення українського підпілля і спритно приховувалося, що насправді — то наступний крок у створенні етнічно гомогенної комуністичної держави.

Для проведення операції було створено спеціальну Оперативну Групу «Вісла» (далі — ОГ «Вісла») на чолі з бригадним генералом Стефаном Моссором. Довоєнний офіцер, учасник Польської кампанії 1939 року, він провів усю війну в таборі для військовополонених. Після звільнення працював у Генеральному штабі ВП, займаючись боротьбою з «бандитизмом». До складу ОГ «Вісла» увійшли п’ять піхотних дивізій (3, 6, 7, 8 і 9) і 1-ша дивізія КВБ. Разом із двома резервними полками, вояками Прикордонних Військ, співробітниками міліції, Управління Безпеки та Варти охорони залізниць у сумі це давало близько двадцяти однієї тисячі осіб. Крім того, ОГ «Вісла» розпоряджалася ескадрильєю літаків і чотирма панцирними потягами.

Тим часом сили УПА в Польщі становили близько 1400–1500 партизанів. Разом зі співробітниками Служби Безпеки ОУН та озброєними членами цивільної мережі українське підпілля налічувало близько двох із половиною тисяч чоловік (не рахуючи співчуваючих). Пропорція українських і польських сил становила 1:9, а насправді перевага польських сил була ще значнішою, адже ВП і КВБ мали вищу маневреність і могли будь-якої миті легко досягти нищівної переваги в якомусь конкретному районі. На першому етапі операції в Бещадах проти чотирьох сотень УПА, боївок СБ і цивільної мережі (загалом не більше, ніж п’ятсот-сімсот осіб) були скеровані понад десять тисяч вояків, додатково підтриманих міліцією, Прикордонними Військами, двома панцирними потягами та авіацією. Це дало перевагу 1:20 або, навіть, 1:25 (якої військо в боротьбі проти УПА начебто ніколи не досягало).

Депортації населення

Операція виселення розпочалася 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку. В першу чергу вона охопила повіти Сянік, Лісько, Перемишль, Березів, а почасти й Любачів. На початку червня депортації також поступово почалися у повітах: Ярослав, Любачів, Горлиці, Новий Сонч, Новий Тарг, а також у Люблінському воєводстві.

Під час операції військо оточувало села кільцем, а відтак повідомляло мешканцям про негайне переселення. Населення отримувало кілька годин, щоб зібрати найнеобхідніші та найцінніші речі. Потім під ескортом вояків мешканців кожного села відправляли на збірні пункти. Часто ними були просто пасовища, оточені колючим дротом і уважно пильновані. Там співробітники УБ проводили селекцію переселенців, намагаючись відловити усіх «неблагонадійних». Вони укладали докладні реєстри депортованих і їхнього майна, намагалися також вербувати агентів — тільки до червня 1947 року інформаторами стали 852 особи. Підозрюваних у симпатіях до підпілля, якщо їх відразу не арештовували, ділили на спеціальні категорії: «А» (поставлені на облік в Управлінні Безпеки), «В» (поставлені на облік у військовій розвідці), «С» (щодо них застереження висловив комендант транспорту). Сім’ї, відмічені такими знаками, слід було селити не більше однієї в певному населеному пункті. Решту українців вивозили подалі від державного кордону та розміщували групами, які б не перевищували 10% місцевого населення. Все це робилося для того, щоб у оточенні польського населення вони швидко зазнали асиміляції.

Після здійснення селекції депортованих спрямовували на вантажні станції, звідки їх відправляли залізницею на Захід. При укладенні списків на транспортування мешканців окремих сіл розділяли й скеровували в різні куточки Набутих Земель. Перший транспорт вирушив 29 квітня від залізничної станції Щавне в Бещадах, а через кілька днів, 3 травня, дістався до Слупська. Проте, не всі транспорти рухалися так справно — іноді поїздка тривала понад два тижні. Через брак належної кількості вагонів у них часто панувала велика тіснява. Важкі умови подорожі зумовили смерть принаймні двадцяти семи осіб, переважно літніх людей і немовлят.

Під час операції були депортовані також незручні для комуністичного режиму... поляки. Тільки в районі Перемишля подібна доля спіткала кільканадцять польських сімей, «цілком, — як це окреслив генерал Моссор, — прогнилих внаслідок пропаганди ПСП і НЗС»[354]. Не відомо, як багато поляків постраждали внаслідок переселень, але їх було менше, ніж спершу пропонувало Управління Безпеки. В лютому 1947 року співробітники цієї установи навіть хотіли було депортувати до Мазурії всіх мешканців міста Ужендува на Люблінщині (близько семи тисяч осіб), «у ментальності яких глибоко вкоренилася рішуча реакційність політичних і соціальних поглядів, якщо не бандитські схильності загалом»[355].

На розвантажувальних станціях контроль над депортованими переймали місцеві органи влади. Проте вони диспонували надто малою кількістю вільних господарств і транспортних засобів, щоб хутко ними заопікуватися. Тому українці та лемки зазвичай потрапляли до місць проживання, як правило, тільки через кілька днів. З огляду на брак вільних господарств виявилося неможливим дотримуватися правила, щоб переселенці не становили в певному населеному пункті понад 10% мешканців. Надані переселенцям з операції «В» господарства були найчастіше знищені й занедбані, а поля незасіяні. Багато приміщень потребували капітального ремонту. Траплялися випадки виділення одного господарства кільком сім’ям. Ще в 1956 році в Ольштинському воєводстві були зафіксовані випадки, коли селянські родини з шести чи десяти душ мешкали в одній кімнаті. Поміж прибулими панувало почуття кривди, особливо серед неприхильних до УПА лемків. Переселенці масово подавали прохання дозволити їм повернутися до своїх домівок, якщо не назавжди, то принаймні, щоб перевезти залишені там речі. Подібні прохання майже завжди відхиляли, адже згідно з інструк-ціями, поселенцям з операції «В» слід було обмежувати здатність переміщення.

Попри це, дехто намагався самотужки повернутися до покинутих господарств. Усіх, хто повертався, генерал Моссор наказав затримувати і негайно скеровувати до Центрального Табору Праці в Явожно (далі — ЦТП), який у 1947–1948 роках став місцем ув’язнення для українців. Рішення про утворення в Явожно «транзитного табору» для «підозрілих українців» Політбюро ПРП прийняло 23 квітня 1947 року. Втім, викритих учасників підпілля негайно судили воєнним судом (і переважно квапливо розстрілювали), натомість, до табору в Явожно слід було скеровувати лише осіб, запідозрених у зв’язках із націоналістами. Апріорі до таких зарахували представників української інтелігенції, тому в таборі опинилися, зокрема, двадцять два греко-католицьких і п’ять православних священиків, двадцять один учитель, два лікарі, керівник нафтової свердловини тощо.

Перші українці з’явилися в таборі 9 травня 1947 року. Загалом через нього пройшли майже чотири тисячі чоловік (оприлюднені дані коливаються в діапазоні від 3821 до 3873 осіб). Їх «розробкою» зайнялися спеціальні групи функціонерів УБ. У висновку розслідування, проведеного в цій справі прокурорами Інституту Національної Пам’яті (далі — ІНП), читаємо:

Функціонери Слідчої Групи під час допитів катували в’язнів. Тортури полягали в