Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Але Вадим не відводив погляду.

Він чекав.

І від цього їй було ще гірше.

— О, ну звісно! Щойно я виходжу зі свого кабінету, так одразу знаходжу вас двох в атмосфері, яку можна різати ножем.

Тихон.

Його голос розрізав напружене мовчання, як лезо.

Віра різко розвернулася до нього, ніби це був єдиний шанс вирватися з-під погляду Вадима.

— Тихоне… — її голос все ще звучав слабко.

— Що тут взагалі відбувається? — Тихон ковзнув поглядом між нею та Вадимом, а потім підняв брови.

— Знаєш що? Мені краще не знати.

Віра помітила, як Вадим трохи змінив вираз обличчя, ніби його щось роздратувало.

— Все нормально, я просто йду.

Вона не чекала реакції.

Просто розвернулася і швидко попрямувала до свого кабінету.

Її серце калатало занадто сильно.

Але навіть коли вона вийшла, навіть коли зачинені двері залишили її саму…

Їй все одно здавалося, що вона відчуває на собі його погляд.

Тихон перехопив погляд Вадима, і між ними запала тиша.

Не напружена, не ворожа.

Але така, в якій було більше змісту, ніж у будь-яких словах.

— Знаєш, якби я не знав тебе так довго, то подумав би, що зараз ти зриваєшся, — спокійно кинув Тихон, схрестивши руки на грудях.

Вадим зіщулився, його щелепи напружилися, але він не сказав ні слова.

Тихон усміхнувся куточком губ, але в цій усмішці не було насмішки.

— Я не буду питати, що між вами. Але щось є, так?

Тиша.

Вадим злегка зітхнув і провів рукою по потилиці.

— Не зараз, Тихоне.

— Ага, значить, все ж таки щось є.

Вадим нарешті подивився на нього прямо, його очі залишалися холодними, але в глибині ховалося щось, що видавало його більше, ніж він би хотів.

— Це не має значення.

Тихон хмикнув, не зводячи з нього погляду.

— Та ну? Тобі справді здається, що не має?

Вадим не відповів.

Бо якщо він відповість — то це буде правдою.

А правда була занадто гіркою.

— Ну гаразд, нехай так, — Тихон знизав плечима.

— Просто не втрачай голову.

Вадим нарешті опустив погляд і сухо посміхнувся.

— Здається, вже запізно.