Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Вона ледь помітно стиснула пальці, змушуючи себе зберігати спокійний вираз обличчя, але серце билося так, що здавалося, його чути в усьому приміщенні.

Чоловік стояв надто близько, його широка спина перекривала простір позаду, і Віра відчула, що це вже не просто обурений пацієнт — він свідомо створював дискомфорт.

Але в наступну секунду повітря в приміщенні стало зовсім іншим.

— Відійди.

Голос був тихим, майже спокійним.

Але від цього він здавався ще більш небезпечним.

Віра відчула, як щось стискається всередині, коли повернула голову і побачила Вадима.

Його погляд змінився.

Був холодним.

А тепер став жорстким.

Безкомпромісним.

Чоловік повільно обернувся, явно незадоволений тим, що хтось посмів його перервати.

— Тобі чого? — буркнув він, впиваючись поглядом у Вадима.

Але той не зрушив з місця.

Не кліпнув.

Не відреагував на грубий тон.

Просто дивився.

І від цього чоловік, здається, сам не помітив, як на мить розгубився.

— Я сказав: відійди, — Вадим повторив так само тихо, але його голос звучав так, що сумнівів не залишалося.

Це був не запит.

Не прохання.

А прямий наказ.

Віра ледь помітно вдихнула, бо знала цей тон.

Знала, що він означав.

І знала, що якщо цей чоловік спробує ще хоч раз підвищити голос чи зробити різкий рух, Вадим не дасть йому другого шансу.

Чоловік нахмурився, помітно напружуючись, коли зустрівся з поглядом Вадима.

— І що ти мені зробиш? — хрипло кинув він, хоча в голосі вже не було тієї самовпевненості, що раніше.

Вадим зробив крок уперед, плавно, без поспіху, але цього було достатньо, щоб створити відчуття загрози.

— Я сказав: відійди.

Його голос не змінився.

Але Віра бачила, як чоловік інстинктивно посунувся назад, ніби тіло саме зрозуміло, що з цією людиною жартувати не варто.

Та впертість у ньому ще не зникла.

Він захотів перевірити межі.

— Ти тут хто взагалі? Її охоронець? Чоловік? Що ти втручаєшся?

Тиша.

Вадим не відповів одразу.

Віра ледь помітно розтиснула пальці, бо відчула, як напруга в повітрі стає майже фізичною.

Це був той момент, коли люди ще не усвідомлюють, що вже зробили помилку.

Вадим повільно нахилив голову, його очі холодно блиснули.

— Я той, хто не радить тобі ставити дурні запитання.

Голос був рівним, спокійним.

Але він промовив це так, що навіть медсестра за стійкою затамувала подих.

І чоловік це відчув.

Бо він нарешті збагнув, що гра вже не на його полі.

Що межа, якої він не помітив, уже була перейдена.

Його самовпевненість похитнулася, навіть якщо він цього не показував.

Віра бачила, як його пальці стиснулися, як він кинув швидкий погляд на Вадима, ніби оцінював свої шанси.

І цей погляд сказав йому те ж саме, що було написано на обличчях усіх навколо.

У нього шансів немає.

Чоловік ще намагався тримати обурений вигляд, але його очі забігали.

Вадим не кліпав, не відводив погляду, не змінював виразу обличчя.

Віра бачила цю його сторону давно, ще тоді, коли не знала, ким він стане у майбутньому.

Холодний. Витриманий. Небезпечний.

Чоловік розумів, що поступово втрачає контроль над ситуацією, тому зробив єдине, що міг — знову спробував піти в атаку.

— Що ти собі дозволяєш? — пирснув він, вирівнюючи плечі. — Я клієнт, а не якийсь там…

Вадим не дослухав.

Одним різким, але чітко контрольованим рухом він схопив чоловіка за передпліччя, розвернув і повів у бік виходу.

— Ти що, зовсім? — чоловік спробував вирватися, але Вадим тільки сильніше стиснув руку.

— Йдеш спокійно або я допомагаю тобі швидше? — його голос залишався рівним, але в ньому з’явилися металеві нотки.

Віра відчула, як у приміщенні всі затамували подих.

Медсестра ледь помітно відступила назад, а один із відвідувачів навіть витягнув телефон, але не наважився нічого знімати.

Чоловік ще раз спробував чинити опір, але Вадим був швидшим.

Він змінив хват, розвернув його і вже менш обережно виштовхав через двері клініки.

— Ще раз таке повториться — тебе не пустять у жоден заклад у цьому місті.

Чоловік випростався, стираючи з плеча уявний пил, наче це була його особиста перемога.

— Я ще повернуся.

Вадим ледь помітно посміхнувся.

— Спробуй.

Він просто зачинив перед ним двері.

Віра видихнула, відчуваючи, що тільки зараз її серце трохи заспокоїлося.

Вадим повернувся до неї, кинувши швидкий оцінюючий погляд.

— Ти в порядку?

Вона хотіла відповісти.

Але слова застрягли в горлі.

Бо тепер, коли загроза минула, вона зрозуміла, що тремтить.

Віра провела долонею по обличчю, ніби це могло зняти напругу, що сковувала її плечі.

Вадим стояв у кількох кроках від неї, спокійний, непроникний, як завжди.

Але щось було інакше.

Його погляд.

Віра спробувала заговорити, але голос зрадницьки затремтів.

— Дякую, Вадиме…

Він не відповів одразу.

Не сказав: «Без проблем».

Не знизав плечима, ніби це не мало значення.

Просто дивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.

Ніби вивчав.

Ніби бачив більше, ніж вона хотіла, щоб він бачив.

Його губи ледь помітно стиснулися, ніби він щось зважував, перш ніж кинути одне-єдине запитання:

— Це був твій вибір?

Її шлунок стиснуло.

Не потрібно було уточнень.

Не потрібно було пояснень.

Вона знала, про що він.

Про ніч із Марком.

Про той вибір, який вона зробила.

І найгірше…

Вона не знала, що відповісти.

Бо якби це дійсно був її вибір…

То чому їй було так боляче?

Віра ледь помітно ковтнула, намагаючись знайти в голові хоча б якусь відповідь, яка б не здалася їй самій брехнею.