Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Мені стало важко дихати. Настільки, що я навіть злякалася, що ось-ось знепритомнію просто під ногами ректора академії. Хоча, правду кажучи, це був би доволі ефектний фінал мого настільки неординарного вечора. І, можливо, краще вже впасти, ніж переживати таку яскраву палітру почуттів.

Та знепритомнення вперто не приходило, а дихання збивалося на якийсь уривчастий вдих — ніби я щойно пробігла марафон або намагалася зачарувати дракона за допомогою водяної магії.  

Звісно ж, безуспішно.

Від його ледь помітного дотику повіяло жаром. Справжнім, чоловічим, обволікаючим і абсолютно недоречним у стосунках між студенткою й ректором.  

Я відчула різницю між його дотиком і недавнім доторком Тео настільки виразно, ніби щойно з крижаного дощу переступила у теплі, затишні обійми вогню.

І цей вогонь мені дуже, дуже подобався. 

Він був лагідним, ніжним і звабливим. У його теплі хотілося ніжитись і тонути.  

Бути поруч. Бути з ним. Бути ним. Тим вогнем, від якого віяло обіцянками.

Серце забилося частіше, а десь унизу живота затріпотіли метелики. Нахабні, бешкетні й абсолютно безсоромні метелики, яким геть було байдуже на мій статус адептки, сироти і жертви обставин в одній особі.

Я вловлювала кожен рух його очей, кожну тінь, що пробігала по обличчю, кожен подих.

Він повільно, майже нерішуче — хоча ні, ректор був надто рішучий у своїх діях — провів рукою по моєму скуйовдженому волоссю, яке спадало майже до стегон. І обережно торкнувся моєї долоні. Від цього простого жесту тілом пробігла ціла армія мурашок, а руки зрадницьки похололи.

— У вас такі холодні руки, Ліро, — тихо зауважив ректор, і тут же схопив мої руки у свої теплі долоні, почавши їх зігрівати.

— Що ви робите... пане ректоре... — прошепотіла я злякано, намагаючись не панікувати.  

Серце билося так, ніби хотіло втекти якнайдалі від цього небезпечного чоловіка.

— Нас же можуть побачити! Це ж… це карається… Особливо якщо…

Я запнулася, не наважуючись вимовити вголос: «...якщо це ви, ректор». Одне діло — плітки про роман з викладачем, а зовсім інше — з самим ректором Райаном.  

З викладачами, як відомо, багато хто з адепток грішив. Але я не з тих. Я була іншою. Я була сиротою, яка не мала права на помилку.  

А він був ректором! Моïм ректором! Від одного погляду якого моє серце шалено калатало…  

Словом, наслідки могли бути катастрофічними.

Я спробувала вирвати руки з його міцного, але напрочуд дбайливого захоплення. Нічого не вийшло. Натомість Райан хрипко розсміявся.

Його, схоже, забавляли мої спроби втекти.

— Це несерйозно, адептко, — усміхнувся він, з цікавістю спостерігаючи за моїми потугами звільнитися. — Це все одно що зайчик намагається витягти лапку з капкана.

Я обурено фиркнула й насупилася, хоча його пальці вже ніжно масажували мої долоні, розганяючи кров і змушуючи мене зовсім по-іншому глянути на всю ситуацію.  

Його обережні рухи — м’які, але водночас владні — змусили мене нервово ковтнути слину.

Було щось божевільне в його дотику, у гарячому диханні, що лоскотало шкіру, у його близькості, яка зводила з розуму й збивала думки докупи.  

У голові настирливо крутилися абсолютно недоречні фантазії, від яких щоки палахкотіли вогнем.  

Це було абсолютно неправильно.  

І водночас — так солодко-правильно. Заборонений плід завжди зваблював? Я б, чесно кажучи, не відмовилась скуштувати.

Але… треба зупинитися. Поруч же мої однокурсники!

— Ми… це перевищує всі межі й зовсім не схоже на нормальні стосунки між адепткою і ректором, — заперечливо похитала я головою, хоча голос звучав кволо і ледь чутно. — Це неправильно.

Ректор мовчав, пильно вдивляючись мені в очі.  

Його погляд здавався безкінечним, проникав просто під шкіру.  

Я вже не могла дихати рівно і спокійно — здавалося, його очі витягають із мене все повітря, залишаючи тільки напругу і шалене бажання бути ближче.  

Ще ближче.

— Згоден, — несподівано гірко мовив Райан, так, наче в ньому самому точилася внутрішня битва.  

І тільки тепер я помітила, який він напружений. Як напинаються м’язи під одягом, як стискається щелепа. Він стримував себе.  

І як тільки я задумалася, що саме він може стримувати — так мене аж затрусило від нетерпіння.

— Це диявольськи неправильно, Ліро. Але ще більш неправильно — стояти тут і мерзнути.

Я швидко проковтнула й нервово облизала пересохлі губи.

— Т-так… саме тому я й піду до себе, — пробурмотіла я, вже збираючись вислизнути й рятуватись втечею.

Але Райан просто хитнув головою — рішуче і спокійно.

— Ні. Ви підете до мене.

Від цих слів у мені щось обірвалося і стрімко ухнуло вниз.  

Обличчя спалахнуло полум’ям, а думки розбіглися хто куди, залишивши мене наодинці з долею і чоловіком, який, схоже, саме зараз впевнено перевертав моє життя догори дриґом.

— Але ж я… — почала я, збиваючись, бо відчувала, як повністю втрачаю контроль над ситуацією.

Райан нахилився ближче, майже торкаючись чолом мого чола, змушуючи мене задерти голову й знову зустрітися з його поглядом.  

Голос його був м’яким, але непохитним:

— Без заперечень, адептко. Це наказ ректора.

______________________________

Якщо вам не важко, то відстежуйте мене, будь ласка!

Любі дівчата, бачу, що ви на мене підписуєтеся!) Скоріше-скоріше! А то читає набагато більше) Будь ласка, зробіть мені подарунок!) Дуже хочу 500 відстежувачів!)))))