Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Це була не вдавана прихильність чи дешева сентиментальність, а щира прив’язаність і добра воля простих трудових людей, закинутих серед широких просторів Пішської пущі.

Міхал розумів їхнє ставлення. Суми стали тепер єдиним притулком для нього. Без цього лісництва він зовсім пропав би, мабуть, утік би, куди очі дивляться, може, навіть виїхав би десь у білий світ — лісники і маляри всюди потрібні.

Хлопець доходив до відчаю. Не бачив виходу. Звісно, можна було б! перебратися десь на другий кінець Польщі, там знайти спокій. Але тут була земля його батька, земля якоїсь великої, єдиної його любові. Міхал завжди пам’ятав батьків наказ... То як же він може втікати? А тут як далі жити? І ще оті спокусницькі листи з того боку, і принадні посилки, й дивна зміна в поглядах сестри.

Будинок лісничого був просторий. Міхалові дали невеличку кімнату, він перевіз туди старий мотлох — ошмаття проданого матір’ю господарства. Але розкладушка так і зосталася в кімнаті Едека, і хлопець часто переносив туди свою постіль. Вони довго розмовляли. Проте це було тільки в ті рідкі вечори, коли Едек зоставався дома, не мчав кудись на велосипеді. Власне, чому «кудись» — Міхал добре знав, ким так захопився його товариш. Але не говорив з ним на цю тему, навіщо? Тут кожен має свій розум. Міхал теж мав, а що обпікся добряче, то що ж... Одначе були й інші справи, і, лежачи в ліжках, окутані димом, хлопці до пізньої ночі говорили про них. Часом про лісову звірину, про рибу, а бувало, і про щось багато складніше.

Останнім часом Едек часто бував злий. Сопів, бурчав сам до себе, лаявся собі під ніс так, що Міхал аж дивувався, хоч він і чував усякі лайки.

Одного разу Едек схопився раптом з постелі і сів на ліжку.

— Слухай-но, а як з отим браконьєрством? Якщо я потверджу, що бачив когось із зброєю, бачив, як хтось стріляв, то це буде достатній доказ?

— Про кого це ти думаєш?

— Пам’ятаєш, незабаром після того, як я приїхав сюди, лісничий і Павелек гналися за лісовими бандитами. Ті відстрілювались, цілили і в мене, коли я раптом перебіг їм дорогу. Один був високий... Той, що потім у Піші побив мене. Пам’ятаєш?

— Ти ж як слід не розгледів його?

— Ні, але його постать, голос я б завжди впізнав. Мабуть, у нього є щось спільне з Марцінським, з усією пішанською бандою. Це звинувачення матиме вагу?

— Ні. Потрібні Конкретні докази.

— Навіть якщо я певен?

Таємничі Едекові запитання дратували Міхала.

— Тепер кругом спокійно. З’являться знову браконьєри — почнеться й боротьба з ними, хоч і нелегка це справа.

— То, виходить, зараз нічого не можна зробити? — повертався. Едек до своєї настирливої думки.

— Нічого.

— Ну, то я вже знаю, що робити. Добре, сто чортів його матері! — люто буркнув він і знову витягнувся на ліжку.

— Едек, про кого ти думаєш?

— Ні про кого.

Запала мовчанка. Блиснув вогник сірника. Едек затягнувся цигаркою.

— Міхал, ти знаєш завмлина? Про нього що-небудь знаєш?

— Так, в обличчя. І якось нічого не доводилося чути про нього.

— От іще телепень. Скільки років тут жити і не знати людей з такого кутка, як Піш.

— Ех! — Міхал був трохи ображений.

Едек довго про щось думав. Міхал того дня дуже натомився, і сон зліплював йому очі. Хлопець чув іще, як нетерпляче покректував Едек, бачив, як десь жеврів, нерівно поблискуючи, вогник цигарки.

І раптом схопився, відчувши, як його вдарили чимось твердим. Склянка впала з ковдри на підлогу, розбилася.

— Що сталося?

— Нічого. Хотів щось тобі сказати... У тебе є свої клопоти. З цією мазурською історією. Ти поляк, а всякі гади називають тебе швабом. Переживаєш чортзна-чого... А я ось що тобі скажу. Не треба нічого брати близько до серця, але й не можна нічого залишати так собі, дозволяти, щоб чиясь підлота минала безкарно. Тямкуєш?

— Трохи,— позіхнув Міхал.

— Та прочумайся ти, ще рано, виспишся... У мене теж є свої клопоти. І, виявляється, тільки я сам можу з ними впоратися. Більш ніхто й ніщо тут не поможе. То що, я повинен мучитися, переживати? Овва! Знайду, як усе владнати. Найкраще — це побити морду тому, хто плутається там, де не слід. А якщо це жінка, то сказати їй кілька міцненьких слів, хай знає, що про неї думають.

— А якщо не можеш відійти, якщо любиш?

— Ти любив?

— Та начебто.

— То сам же бачиш, що все те кохання — липа. Не вірю. І ще кажу тобі — не переживай, не ходи, як видушена цитрина. Важко тобі — дай комусь у морду, відразу полегшає. Я завжди так робив, думаю, що й тепер зроблю.

— Кого ти збираєшся бити? Облиш, Едек. Знов попадеш у міліцію.

— Не бійся. А кого? Як уже до того дійде, то я скажу тобі. Іди спи, мало ще ти розумієш.

Міхал неспокійно ворухнувся і сказав непевним голосом:

— Ти кажеш, досить побити морду... Це зовсім не так. Невелика втіха, що хтось матиме синці під очима.

— Слухай, Міхал, ти був сьогодні в окрузі? Що там? — раптом перервав Едек, і Міхалові стало прикро, що товариш лишився байдужий до його слів.

— Нічого, старший лісничий длубається в паперах і лається, не знає, як з них вибереться, стільки вже їх назбиралося. А панна Віка, я чув, домовлялася з кимось піти в кіно...

— З ким? З якимось чоловіком? — різко запитав Едек.

— Не знаю, здається, ні, говорила начебто з дівчиною.

— Ага. Ну й що?

— Нічого. А ти щось хотів? Може, Віка...

— Що там Віка. Спать мені не хочеться. Ти спи, Міхал, на добраніч. Ага, слухай, чи можна вже перейти по сухому через заплаву коло річки, щоб потрапити в село?

— Ще ні, там висихає найпізніше. Ризиковано. Правда, до містка там намощено кладки з жердин, але деякі з них погнили...

— Ну, спи..

Він ще прислухався, як глибоко дихає Міхал, випив рештки горілки, гидливо здригнувся. Було душно. Скинув із себе ковдру, лежав розкритий. Думав про ті поради, які хвилину тому давав лісникові. Знав же добре, що вони зрештою нічого