BooksUkraine.com » Бойовики » Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

164
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85
Перейти на сторінку:
до найближчого вагона, попереду йшли поліцейські, щоб розігнати кількох людей, які ще лишалися всередині.

— Перейдіть у інший вагон! — гаркали вони. — Виходьте!

Пасажири невдоволено бурчали, проте слухалися. Але за нами на платформі були інші люди. Вони спробували проштовхатися у вагон, і декілька солдатів, які взяли нас у кільце, були змушені відстати, щоб їх зупинити. А потім зчинився гармидер: двері намагалися зачинитися, але поліцейські їх тримали, аж поки не спрацював попереджувальний сигнал, солдати штовхали нас уперед так грубо, що Єнох перечепився, через нього спіткнулися інші діти, пішла ланцюгова реакція, і всі попадали. Такий гармидер зчинився, що складаний чоловік надумав вирватися й тікати (маючи надтонкі зап’ястки, він легко скинув наручники).

Прогримів постріл, потім другий, і складаний чоловік упав та розпластався на землі. Юрба в паніці відринула, люди кричали й намагалися продертися крізь натовп, щоб уникнути куль. Так звичайний гармидер переріс у тотальний хаос.

Поштовхами й ударами нас загнали в поїзд. Емма позаду мене чинила опір, змушуючи солдата, який її штовхав, підійти ближче. Я побачив, як спалахнув помаранчевий вогонь у її скутих руках, вона простягнула руки за спиною і вхопила його. Солдат із криком звалився на землю, а в його камуфляжі з’явився пропалений відбиток долоні. Той, що штовхав мене, підняв руків’я пістолета і вже збирався було опустити його Еммі на шию, та в мені останньої миті спрацював якийсь інстинкт і я вгатив плечем йому в спину.

Він спотикнувся і впав.

Емма розплавила металеві наручники, і вони звалилися з її рук деформованою масою розжареного металу. Солдат, виючи від люті, наставив на мене зброю, та вистрілити не встиг — Емма накинулася на нього ззаду і притулила долоні до його обличчя. Її пальці були такі розпечені, що розтопили йому щоки, мов тепле масло. Солдат впустив зброю і з криком упав.

Усе це сталося дуже швидко, за лічені секунди. До нас бігли ще двоє солдатів. У поїзді вже опинилися майже всі, крім Бронвін і сліпих братів, на яких ніхто не надівав наручників, вони просто стояли, сплівши руки. Побачивши, що нас от-от пристрелять, Бронвін зробила те, чого я від неї не сподівався за жодних обставин: сильно вдарила старшого брата по щоці, потім узяла молодшого й грубо відірвала його від брата.

Щойно їхній зв’язок увірвався, вони закричали, та так потужно, що здійнявся вітер. Він промчав станцією, мов торнадо чистої енергії, відкинувши нас із Еммою назад, розтрощивши окуляри солдатів, затьмарюючи всі частоти, які могли вловити мої вуха, тож я чув тільки пискуче високе «Ііііііііііііі…».

Я побачив, як тріскаються шибки в поїзді, світлодіодні екрани розлітаються на гострі, мов ножі, уламки, а скляні трубки ламп під дахом вибухають, і на мить ми занурилися в повну темряву, поки не ожили істеричні спалахи аварійного освітлення.

Я впав на спину, з мене вибило дух, у вухах стояв дзвін. Щось тягло мене назад за комір, геть із поїзда, а я не міг згадати, як працювати руками й ногами, щоб опиратися. Крізь дзвін у вухах я розібрав ошалілі голоси, що кричали: «Бігом, нумо, швидше!»

У потилицю мені тицьнуло щось холодне й мокре, і мене затягли в телефонну будку. Там уже була Емма. Напівпритомна, вона скрутилася в клубок у кутку.

— Підтягни ноги, — почув я знайомий голос, і ззаду підбігло коротконоге кудлате створіння з кумедно задертим носом і складчастими щоками.

Пес. Едисон.

Я затягнув ноги в будку. На ту мить розум уже помалу повертався до мене, і його вистачило, щоб ворушитися, але не говорити.

Останнє, що я побачив у пекельних червоних спалахах — як пані Королик заштовхують у вагон поїзда, двері зачиняються, а всередині разом із нею всі мої друзі зіщулилися під дулами пістолетів у обрамленні розтрощених вікон поїзда, оточені людьми з білими очима.

Потім поїзд із ревінням помчав у темряву і зник.

* * *

Отямився я від дотику язика, що лизав моє обличчя.

Пес.

Дверцята телефонної будки були зачинені, а ми троє втислися всередину й сиділи на підлозі.

— Ти знепритомнів, — повідомив пес.

— Їх нема, — сказав я.

— Так, але залишатися тут нам не можна. Вони по вас повернуться. Треба йти.

— Здається, я не зможу встати.

У собаки на носі красувався поріз і не бракувало шматка вуха. Не знаю, як він сюди потрапив, але йому теж довелося пройти пекло.

Щось залоскотало мені ногу, але я був надто втомлений, щоб подивитися, що там. Голова була важка, мов здоровенна каменюка.

— Тільки знову не засни, — застеріг собака, повернувся до Емми й заходився лизати їй обличчя.

Знову лоскіт. Цього разу я вже відсунувся трохи й простягнув руку.

То був мій телефон. Мій телефон вібрував. Я повірити не міг. Витяг його з кишені. Акумулятор майже сів, сигналу практично не було. На екрані виднівся напис: «ТАТО (177 ПРОПУЩЕНИХ ДЗВІНКІВ)».

Якби не туман у голові, я б, напевно, не відповів. Будь-якої миті міг з’явитися чоловік зі зброєю і прикінчити нас. Не надто вдалий час для розмови з батьком. Але я не міг мислити чітко, та й щоразу, коли дзвонив телефон, у мене спрацьовував рефлекс собаки Павлова — взяти слухавку.

Я натиснув на кнопку «ВІДПОВІДЬ».

Здушений крик на тому боці. Потім: «Джейкоб? Це ти?»

— Я.

Голос у мене, мабуть, був жахливий. Слабкий і скрипучий.

— О Господи, о Господи, — промовив батько. Він не чекав, що я відповім, а може, давно вважав мене мертвим і дзвонив просто від того, що горе діяло на нього як умовний рефлекс, що його він ніяк не міг вимкнути. — Я не… куди ти… що сталося… де ти, синку?

— Я в порядку. Я живий. У Лондоні.

Не знаю, навіщо я сказав йому про Лондон. Напевно, відчував, що повинен повідомити хоч трохи правди.

Батьків голос зазвучав так, наче він відставив слухавку від голови й прокричав комусь:

— Це Джейкоб! Він у Лондоні! — А тоді знову мені: — Ми думали, що ти помер.

— Я знаю. Тобто це не дивно. Пробач, що я отак пішов. Сподіваюсь, я не надто сильно вас перелякав.

— Джейкобе, ти перелякав нас до смерті. — Батько зітхнув, довгим тремтливим зітханням, у якому злилися воєдино полегшення, недовіра й роздратування. — Ми з твоєю матір’ю теж у Лондоні. Після того, як поліція не знайшла тебе на острові… ну, це вже не має значення, просто скажи, де ти, й ми по тебе приїдемо!

Емма заворушилася. Її очі розплющилися, й вона глянула на мене затуманеним поглядом, наче перебувала ще десь

1 ... 84 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» жанру - Бойовики / Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"