Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добре, дуже добре, — сказав Едисон і взявся облизувати їй голову.
— Тату, я не можу, — мовив я у слухавку. — Не можу вас у це втягувати.
— Господи, я так і знав. Ти на наркотиках, так? Слухай, байдуже, у що ти вляпався, ми тобі допоможемо. Поліцію залучати не будемо. Ми просто хочемо, щоб ти повернувся.
А тоді перед очима все потемніло. Коли я прийшов до тями, то в живіт мені вгатився боксерський кулак такого дикого болю, що я впустив телефон.
Едисон сіпнув головою й подивився на мене.
— Що таке?
Отоді я й побачив довгий чорний язик, що притискався зовні до шибки телефонної будки. Дуже скоро до нього приєднався другий, потім третій.
Порожняк. Розморожений порожняк. Він ішов за нами.
Пес його не бачив, проте легко прочитав вираз мого обличчя.
— Один із них, так?
Я губами промовив «так», і Едисон забився в куток.
— Джейкобе? — Металевий батьків голос із телефону. — Джейкобе, ти там?
Язики огортали будку, оточуючи нас. Я не знав, що робити, знав тільки, що мушу зробити щось, тому підтягнув ноги, вперся руками в стіни й насилу звівся на ноги.
Так я опинився лицем до лиця з порожняком. Язики віялом розгорталися в роззявленій гострозубій пащі. Чорні очі сочилися чорнотою і витріщалися на мене крізь скло, до них було кілька дюймів. Порожняк тихо, гортанно загарчав, від чого мої нутрощі перетворилися на желе, і я вже майже хотів, щоб тварюка просто вбила мене, та й по всьому, щоб увесь цей біль і жах припинився.
Пес загавкав Еммі в обличчя.
— Прокинься! Дівчинко, ти нам потрібна! Запали свій вогонь!
Але Емма не могла ні говорити, ні стояти, а на станції метро ми були самі, якщо не враховувати двох жінок у плащах, які відійшли подалі від будки, затискаючи носа від жахливого смороду порожняка.
А тоді будка, ціла будка з нами всіма всередині хитнулася спочатку в один бік, потім в інший, і я почув, як скреготять і видираються з підлоги болти, якими її було прикріплено. Порожняк повільно підняв нас у повітря, спочатку на шість дюймів, потім на фут, потім на два, а потім гепнув будкою об землю. Вікна розбилися, і на нас полився дощ з уламків скла.
Між мною і порожняком тепер не було нічого. Ані дюйма простору, ані скляної шибки. Його язики заповзли у будку, оповилися довкола моєї руки, попереку, потім довкола шиї, стискали все сильніше й сильніше, аж поки я втратив здатність дихати.
Отоді я й зрозумів, що я труп. А оскільки я був труп і нічого не міг вдіяти, я перестав опиратися. Розслабив усі м’язи, заплющив очі й здався на милість болю, що розривав мені феєрверками живіт.
А тоді сталося дивне. Біль перестав бути болем. Біль змінився, перетворився на щось інше. Я вступив у нього, і він огорнув мене, а під його клекітною поверхнею я відкрив щось тихе й ніжне.
Шепіт.
Я знову розплющив очі. Порожняк наче застиг і витріщився на мене. Я відповів йому прямим поглядом, у якому не було страху. Перед очима стояли чорні цятки від браку кисню, але болю я не відчував.
Порожнякова хватка на моїй шиї ослабла. Я вперше за кілька хвилин зміг вдихнути спокійно й глибоко. А потім шепіт, який я знайшов у себе всередині, помандрував із живота через горло й губи та перетворився на звук, що не був схожий на мову, але значення його я звідкись знав.
Ану.
Назад.
Порожняк втягнув язики. Загнав їх у свій випнутий рот і стулив щелепу. Злегка нахилив голову — майже покірним жестом.
І сів.
Емма з Едисоном дивилися на мене знизу вгору з підлоги, здивовані раптовою тишею.
— А що це сталося? — спитав пес.
— Нічого страшного, — запевнив я.
— Він пішов?
— Ні, але він нас не скривдить.
Він не спитав, звідки я це знаю, просто кивнув, довірившись тону мого голосу.
Я відчинив двері будки й допоміг Еммі звестися на ноги.
— Іти зможеш? — спитав я в неї. Вона обійняла мене за талію, сперлася на мене, й разом ми ступили один крок. — Я тебе не покину. Хочеш ти цього чи ні.
— Джейкобе, я кохаю тебе, — прошепотіла вона мені на вухо.
— І я тебе кохаю, — прошепотів я у відповідь.
Я зупинився, щоб підняти телефон.
— Тату?
— Що там був за шум? З ким ти?
— Я тут. Усе добре.
— Ні, неправда. Залишайся на місці.
— Тату, мені треба йти. Пробач.
— Стій. Не клади слухавки. Джейку, ти заплутався.
— Ні. Я такий, як дід. Я володію його даром.
На іншому кінці пауза. Потім:
— Будь ласка, повернися додому.
Я глибоко вдихнув. Забагато треба було сказати, а говорити часу не було. Цього мало вистачити:
— Сподіваюся, що колись, одного дня, я зможу повернутися додому. Але спершу мені треба дещо зробити. Я просто хочу тобі сказати, що я люблю тебе й маму і все це роблю зовсім не для того, щоб завдати вам болю.
— Джейку, ми теж тебе любимо, і якщо це все через наркотики абощо, нам байдуже. Ми тебе вилікуємо. Я ж кажу, ти просто заплутався.
— Ні, тату, я просто дивний.
Я вимкнув зв’язок і мовою, знання котрої за собою навіть не підозрював, наказав порожняку встати.
Покірний, мов тінь, він послухався.
Про фотографії
Як і в першій книжці, «Дім дивних дітей», усі фотографії в «Місті Порожніх» автентичні, вінтажні, знайдені шляхом тривалих пошуків. За винятком жменьки тих, які зазнали цифрової обробки, вони лишилися незмінними. Їх старанно збирали впродовж кількох років: на блошиних ринках, виставках старих газет і частенько — в архівах колекціонерів фотографій, набагато успішніших, ніж я. Вони були такі люб’язні, що поділилися зі мною своїми найціннішими скарбами й допомогли створити цю книжку.
Такі фотографії було люб’язно надано власниками для використання:
Сторінка Назва Із колекції
8 Джейкоб у силуеті Розалін Лейбовіц
8 Емма Блум Мюріель Муте
9 Єнох О’Коннор Девід Басс
10 Клер Денсмор Девід Басс
10 Фіона Джон Ван Ноут
11 Пані Шилодзьобка Ерін Вотерс
212 Дівчинка сідає на потяг Джон Ван Ноут
226 Дитина плаче Джон Ван Ноут
246 Дивні брати Джон Ван Ноут
283 Сем Джон Ван Ноут
300 Мілард у дзеркалі Джон Ван Ноут
309 Сторож Джон Ван Ноут
Подяки
У «Домі дивних дітей» я висловлював подяку своєму редактору Джейсону Рекулаку за його, «здавалося, безмежну» терплячість. Та тепер, після другої книжки,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.