Читати книгу - "Насолода"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А тим часом Андреа опанувала інша тривога. Наближалася година учти, на яку його запросила княгиня Ферентіно.
– Куди ви маєте намір піти? – запитав він.
– Я й Дельфіна випили чай із сандвічами в Наззарі, маючи намір погрітися на сонці. Ми підіймемося на Пінчо й, мабуть, відвідаємо віллу Медічі. Якщо хочете скласти нам компанію…
У душі він болісно вагався. Пінчо, вілла Медічі в світлий полудень, із нею! Але він не міг відмовитися від запрошення; і йому було також цікаво зустріти Елену після вчорашньої вечірньої сцени, бо хоч він і заходив до Анджельєрі, вона туди не прийшла. Він сказав із розпачливим виглядом:
– Як не пощастило! Я маю бути на одному сніданку через чверть години. Я прийняв це запрошення на минулому тижні. Але якби я знав, то міг би відмовитися від будь-яких зобов’язань. От не пощастило, так не пощастило!
– Ідіть собі. Не втрачайте часу. Вас чекатимуть…
Він подивився на годинник.
– Я ще можу трохи супроводжувати вас.
– Мамо, – попросила Дельфіна, – ходімо нагору сходами. Учора я підіймалася ними разом із міс Дороті! Якби ти бачила нас!
Оскільки вони були поблизу Бабуїно, то обернулися, щоб перетнути майдан. Якийсь хлопчисько вперто йшов за ними, пропонуючи продати велику гілку мигдалю, яку Андреа купив і подарував Дельфіні. З готелів виходили біляві синьйори з червоними книжечками Бедекера в руках; дорогу їм перетинали важкі повозки, запряжені двома кіньми, з металевим відблиском старовинної збруї; продавці квітів совали під ніс чужоземкам повні кошики, намагаючись перекричати один одного.
– Обіцяйте мені, – сказав Андреа донні Марії, поставивши ногу на першу сходинку, – обіцяйте, що не увійдете у віллу Медічі без мене. Прошу вас, не заходьте туди сьогодні.
Вона, здавалося, була заклопотана якоюсь сумною думкою. Сказала йому:
– Обіцяю.
– Дякую.
Сходи тріумфально підіймалися перед ними, від нагрітого каміння линуло м’яке тепло; і камінь мав колір старого срібла, схожий на камінь фонтанів у Скіфаної. Дельфіна побігла вперед, розмахуючи квітучою гілкою, і кілька пелюсток відірвалися на вітрі, який вона утворювала своїм бігом, і літали, наче метелики.
Гострий жаль пронизав серце молодика. Він уявив собі всі приємності сентиментальної прогулянки по стежках вілли Медічі під безмовним самшитом о цій першій годині полудня.
– Куди ви йдете? – запитала його донна Марія після короткої мовчанки.
– До старої княгині Альбероні, – відповів Андреа. – Католицький стіл.
Він знову набрехав, бо інстинкт застеріг його, що ім’я Ферентіно може пробудити в донни Марії підозри.
– Тоді до побачення, – сказала вона, подаючи йому руку.
– Я проведу вас до площі. Моя карета чекає мене там. Погляньте: це мій дім.
І він показав їй палац Дзуккаро, свій затишний притулок, осяяний сонцем, що справляв враження дивної оранжереї, яку час зробив непрозорою й коричневою.
– Тепер, коли ви з ним познайомилися, може, прийдете до мене коли-небудь… хоч в уяві?
– В уяві я перебуватиму тут завжди.
– Раніше суботи я зможу побачитися з вами?
– Навряд.
Попрощалися, й вона з Дельфіною звернула в алею між деревами. Він сів у свою карету й поїхав на Грегоріанську вулицю.
Він прибув до Ферентіно, запізнившись на кілька хвилин. Попросив пробачення. Елена була вже там, зі своїм чоловіком.
Сніданок подали до веселої зали, прикрашеної гобеленами фабрики Барберіні, де були зображені «бамбоччате» у стилі Пітера Лара.[206] Між цими чудовими й гротескними картинами сімнадцятого сторіччя почав виблискувати й потріскувати вогонь вишуканого злослів’я. Усі три дами були веселі й охочі побазікати. Барбарелла Віті сміялася своїм гучним грубуватим сміхом, відкидаючи трохи назад голову, схожу на голову гарного хлопця, а її чорні очі часто зустрічалися і змішували свій погляд із поглядом зелених очей княгині. Елена сипала дотепами з незвичайною жвавістю і здавалася Андреа такою далекою, такою чужою, такою недбалою, що він майже засумнівався: «Може, вчорашній поцілунок мені приснився?» Людовіко Барбарізі й князь Ферентіно підтримували базікання дам. Маркіз ді Маунт Еджкамб взяв на себе обов’язок дратувати свого молодого друга, розпитуючи в нього новини про найближчі аукціони й говорячи з ним про рідкісне видання роману Апулея «Метаморфозеон», який він купив кілька днів тому за тисячу п’ятсот двадцять лір: Рим, 1429 рік, ін-фоліо. Вряди-годи він уривав мову, щоб простежити за жестами Барбарелли, і дивився в її очі поглядом маніяка, а його бридкі руки тремтіли дивним тремтінням.
Роздратування, знудженість, нетерплячість в Андреа досягли такої межі, що він уже не міг їх приховати.
– Уджента, у вас поганий настрій? – запитала його Ферентіно.
– Трохи. Захворів Мічінг Маллечо.
І тоді Барбарізі став набридати йому тисячею запитань про хворобу коня. А потім Маунт Еджкамб продовжив розмову про свій «Метаморфозеон». А Ферентіно сказала сміючись:
– Ти знаєш, Людовіко, учора на концерті ми бачили, як Уджента фліртував із незнайомкою.
– Справді, – підтвердила Елена.
– Незнайомкою? – вигукнув Людовіко.
– Атож. Але, можливо, ти зможеш щось пояснити для нас. Це дружина нового міністра Гватемали.
– А, розумію.
– Отже?
– Поки що я знайомий лише з міністром. Я бачив, як він щоночі грає у клубі в карти.
– Скажіть нам, Уджента, її вже відрекомендували королеві?
– Не знаю, княгине, – відповів Андреа з легким нетерпінням у голосі.
Це базікання дратувало його неймовірно, веселість Елени завдавала йому нестерпних мук, а присутність її чоловіка була йому бридка, як ніколи. Але більше, ніж до цих людей, він почував гнів до самого себе. У глибині його роздратування ворушилося почуття жалю, що він так легко відмовився сьогодні від свого щастя. Його серце, розчароване й обурене жорстокою поведінкою Елени, думало про іншу з почуттям гострого каяття; і він бачив її замисленою, на безлюдній алеї, прекрасною й шляхетною, як ніколи. Княгиня підвелася, за нею підвелися всі, щоб перейти до сусіднього салону. Барбарелла побігла відкривати фортепіано, накрите великим чохлом із червоного оксамиту, прошитого тьмяним золотом, і стала наспівувати «Тарантелу» Жоржа Бізе, присвячену Кристині Нільсон. Елена й Ева нахилилися над нею, щоб гортати ноти.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Насолода», після закриття браузера.