Читати книгу - "На запах м’яса"

Уже в присмерках приголомшені, убиті страшною пригодою Реп’яхи залишили Лупин хутір. Перемазаний глиною Петро сів за кермо моторолера, напівбожевільна Тома, що вона перед тим привезла гроші й забула чоловіків наказ чекати його за яром, узялася перекопувати закривавлену доріжку, де ще кілька годин тому лежав Санджив, ледь забралася на заднє сидіння дирчика, вчепилася в чоловіка – поїхали в бік лісу, щоби з’явитися в Капулетцях не від Лупиного хутора, з іншого боку. Петрові ще було завдання в Добрики поштарці Галі драндулет відвезти і скорше додому повернутися – боявся за Тому. Трусилася, не дихала – тільки зітхала.

Майка скрутилася на ґанку – око сіпалося, плечі судомно здригалися, зупинити не могла. Витріщилася на темні вікна сусідських хат. Сама… Під ногами купа грошей валяється, що їх Тома привезла у звичайному целофановому пакеті, поклала на ґанок поряд із Майкою. Біля двору блискуча автівка. Реп’яхи повернуться! Обов’язково повернуться і вб’ють її! Вони то все, щоби відвести очі. Темряви чекають. Ночі… А ніч – он вона, глушить день.

Жах скував мізки. Роззирнулася зацьковано, та кого тут розгледиш? Простіше самій у темряві сховатися, бо навкруги жодного джерела світла – тільки з небес, а небеса злі, недобрі: супляться хмарами, падають дощем. Вкинула до целофанового пакета з гривнями долари, залишила на ґанку.

– Подавіться своїми грішми! – Посунула крадькома на вулицю. Присіла біля колодязя навпочіпки: тут її ніхто не помітить. Раптом зметикувала: якщо Реп’ях повернеться, сяде за кермо «Волги» і ввімкне фари – світитимуть на колодязь.

Забула дихати. Перебралася на інший бік вулиці. Чого ж Уляна саме сьогодні поїхала?! Якби вона була на хуторі… Може б, і Сашко живим залишився…

Ноги самі понесли до Сандживової хати. «Не насміляться Реп’яхи сюди припхатися! – паніка. – Нізащо не увійдуть… Тут перечекаю…»

Штовхонула двері – відчинені. Прослизнула, замкнула за собою засув. У повній темряві намацала ліхтарик. Увімкнула. Накинула на нього рушник – ледь помітний вогник лишився. Знадвору й не роздивишся.

Роззирнулася… і побачила Хауса. Величезний котище лежав на циновці – очі розплющені, паща роззявлена. Дивився крізь Майку, ніби не було її. Дихав важко.

– Хаусе… – розплакалася. – Де ти вештався?…

Кіт не реагував – лежав, мов здох. Майка скрутилася на циновці біля стіни. Косувала на Хауса, підійти боялася. Щось він… геть ніякий. Відчуває?

– Знає… – почула тихий, як шелест, голос Санджива.

– Сандживе… – ковтала сльози. – Ти через мене помер! Мене вбити хотіли!

– Тільки через себе… Хочеш вірш?

– Вірш?

– «Я відійшов помочитися не там, де вся солдатня, і снайпер тої ж миті мене на той світ відправив. Я думаю, ви схибили, висміюючи мене, того, хто принципово не змінював своїх правил».

– Ти написав?

– Кіплінг…

– Нащо ти втрутився?

– Жінка не знала, що вона добра. Тепер знатиме.

– Тебе тепер немає…

– Душа безсмертна…

– Як мені тепер жити?

– Прийняти… Зрозуміти. Простити. Далі йти.

– Ти стоятимеш перед очима. Не даси зрушити. Страшно! Так страшно!

– А ти не бійся… Як тоді, коли помирала…

– Ти знав?

– Так… Ти ярилася, ніби всі винні.

– А всі і є винні! За що любити людей? За зради, підлість? За те, що вважають тебе мертвим ще до того, як ти помреш?!

– За те, що ти – одна з людей, квітів, тварин, рослин… – розтанув голос, лишив Майку на самоті із гіркими думками.

Зиркнула на Хауса, ніби мала зарядитися від тварини, щоби відчути себе однією з усього живого світу, та тої ночі Хаус не віддавав нічого – лежав нерухомо, як мертвий, тільки сльоза в куті жовтого ока.

– Мордуєшся? – спитала Хауса. – Винним почуваєшся?… Я теж… Ніч… Така довга ніч… Ніби ніколи вже сонце не зійде…

У п’ятницю зранку сонце хоч і зійшло, та не показалося – дощ зарядив. Тихо падав. Майка обережно підійшла до Хауса, простягнула руку – кіт не вишкірився, не показав гострі пазури: лежав м’якою ганчіркою, дихав важко.

– Не помирай, – розревлася.

Побігла до Сандживового сараю: може, їжі якої для Хауса знайде. Перерила полиці – нема. Посунула до вулички: «Волга» стоїть, хати за ніч не згоріли в пеклі. Нікого… Жодної живої душі, а життя не зникло – пташки розцвірінчалися, під Уляниним двором бузок розквітнув: так міцно пах – росою бузковою оббризкаєшся, наче парфумами облився. Відро на колодязі рипить, біля хати Троянова кукурудза вилізла…

Сіла на колодязь, зрушити до власної хати не могла. Учорашні вранішні проблеми: втеча Толі, безпорадність, зів’ялі помідори й зіпсований чайник – усе шубовснуло в чорну безодню. Нема, не роздивитися. Із сірим днем – безжальна ясність. Учора… її мали загорнути в брезент, понести в ліс…

– Помирати здоровою ще страшніше, ніж хворою… – прошепотіла. – Добре, що тут немає людей…

Вдивилася в нерівну ґрунтовку – суне хтось до хутора пішки. Напружилася – страх зміцнів, застигла біля колодязя. За кілька хвилин уже роздивитися могла – Реп’ях.

Почорнів за ніч. Очі мов у хворого собаки.

– Тома лежить… – сказав спустошено. – Боюся за неї…

Майка згадала, як Тома везла її до Добриків, вдягала в секонді… Сльози набігли…

– Я чого… – усе тим же невиразним, спустошеним голосом сказав Реп’ях. – Сфотографувати тебе маю… На мильницю. Для водійських прав. Хлопці знайомі все зроблять, але фотографія потрібна… І паспорт твій із кодом.

Майка кивнула напружено, посунула до власної хати. Серце гупало – обійшла перекопану доріжку, дісталася ґанку. Вскочила в кімнату, знайшла паспорт, у якому лежав складений учетверо ідентифікаційний код. Усе те здавалося моторошною дурною забавою, – гроші, блискуча «Волга» на вуличці, – та в мізках раптом розрослася зла думка: «А справедливість?… Реп’яхи ж мають якось бути покараними…»

Петро так і тупцяв на вуличці, відводив погляд від автівки. Узяв у Майки паспорт, клацнув мильницею, пішов геть. Як проходив повз Майчину хату, не втримався – зупинився, глянув безпорадно на місце, де вчора Тома вбила Санджива, заплакав, не соромлячись. Обернувся до Майки.

– Гроші прибери… – мовив гірко. – Завтра водійське посвідчення привезу.

«Завтра що за день? – тоскно подумала Майка. – Субота?»

Куди поперед батька?… П’ятницю спочатку проживи…

У п’ятницю опівдні дощ пропав, крізь хмари – сонце. Умитий зелений тихий хутір посеред лук-лісів – казка заповітна: крізь дикий бузок видніються дахи білих хат, вишні-яблуні-груші білими квітами вкрилися, дух від них – їсти б пахуче повітря. Біля колодязя на стовпі в гнізді лелеки шиї вигинають, ґрунтовкою їжак