Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

- Шкода цього чеського капітана Поповича, - говорив уранці на постої командир Лагідний. - Як він дасть собі раду з цим усім?

- А що скажете про політруків, які вернулися без зброї і своїх таємних документів із різними заувагами майже про кожного вояка їхнього відділу? - запитав Петя, показуючи пістолі й військові торби.

Розділ 34. РЕЙД ЧЕРЕЗ СЛОВАЧЧИНУ

Теплий, погідний і сухий липень сприяв маршам відділів УПА через Словаччину. Сотня Громепка йшла тільки вдень, форсуючи глибокі потоки, якими шумко гналася вода з гір. Часто траплялися гарні водоспади, и повстанці залюбки брали під ними купіль. Залишивши один і і таких водоспадів, а перед ним невелике, але глибоке и чисте озеро з безмежною кількістю пстругів, сотня дерлася на високу гору, її здобуття тривало понад шість годин, і щойно під вечір змучені і спітнілі вояки опинилися на вершку, де росли тільки маленькі карлуваті сосни.

Панорама, яка відкрилася перед ними, була справді чудовою. Спереду, дещо вліво, розлягалося гарне місто Попрад, а із правого боку здіймалися хребти Татр. Це дуже високі гори, внизу темно-зелені, а на шпилях покриті клаптями снігу. Біля цих гір, зараз же за кордоном, знаходиться місто Закопане, й чотовий Бартель запропонував сотні йти до нього на відпочинок. А коли його запитали, чи мас він пашпорт і закордонну візу, то він умішкою показав рукою на свого автомата.

Спереду, куди мала йти сотня, був надзвичайно гарний краєвид. Тут розтягаються словацькі Низькі Татри. Вже сама назва свідчить про те, що вони не дуже високі, зате страшенно скелясті. З гори, на якій тепер стояла сотня, вони виглядали як величезна церква готичної архітектури, з тисячами різної величини веж. Вони мали навіть різні кольори: одні біленькі, другі жовті, треті червоняві. Краси цієї панорами жодний повстанець не забуде до смерти, але також пам'ятатиме труднощі переходу через гірський кряж.

Рейд сотні відбувався дуже повільно. Через два дні вона дійшла до великої долини. Тут було мале містечко, а трохи далі, під лісом, красувався старовинний замок, до якого вела довга алея, обсаджена з обидвох боків деревами. Біля замкової брами стояло кілька військових автомашин, і повстанці вирішили замок відвідати. До нього в гості вирушила п'ятка - Петя, Журба, Чумак, Шум і Заяць. Коли повстанці прослизнули крізь браму й піднялися по сходах до головних дверей, то застали їх відчиненими, а в залі побачили пролетарську інтелігенцію, яка справляла оргію.

Шум і Заяць залишилися на стійці, а трійка з автоматами напоготові увійшла до залі. Побачивши повстанців, вісім чоловік, гарно вбраних і випасених, страшенно перелякалися й заніміли на своїх місцях, а чотири чудові напівроздягнені дівчини миттю лишили їхнє товариство, перейшли на другу сторону залі й сіли на канапі. Наступила мертва мовчанка. Усміхнені вояки повільно зближалися до чоловіків, які з кожним їхнім кроком усе більше й більше блідли, дівчата тиснулися одна до одної, і тільки безстрашний патефон продовжував рипіти якусь московську пісню.

З комуністичними божками завів розмову Петя, Журба волів товариство дівчат і почав із ними жартувати, а Чумак, побачивши заставлений усякими присмаками стіл, наказав запакувати їх до мішків. Два льокаї заходилися вкидати до них усе, що потрапило під руку, - хліб, м'ясиво, цигарки, цукор, американську чоколяду, з цікавістю зиркаючи на дебелих повстанців. Чумак зупинив патефон і почав переглядати платівки, які лежали біля нього. Надибавши одну, яка була найбільшою іронією деспотичного сталінського царства і звучала: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек…» - він викинув її через вікно.

Тим часом Журба підійшов до ляди в кутку залі й замовив три вишнівки.

Полковник НКВД, москаль, звернувся до льокая:

- Дать!

- Не дать, а ти дай! - сказав Журба. - Якби це було в Україні, я показав би тобі де раки зимують!

Полковник наливав чарки, але рука йому трусилася, пляшка стукала по чарці, й вишнівка розливалася. Петя скинув зі стіни величезний портрет Сталіна, а Чумак писав посвідку, що відділ УПА забрав таку-то й таку кількість харчів. Звичайно, за їх купівлю платив бунчужний Соколенко з каси сотні. В цій касі залишилося ще кільканадцять долярів, кілька тисяч рублів і кількасот польських і чеських крон. Але бунчужного тут не було, й Чумак вирішнив, що в такому випадку, як сьогодні, для пропаганди, вистачить і посвідки.

Повстанці замкнули відпочиваючих комуністів у бічній кімнаті, перервали телефонні дроти, випили з дівчатами ще по одній вишнівці, сказали їм, щоб не їхали автомашинами, бо дорога замінована, забрали мішки з харчами й відійшли.

Місцевість, якою тепер проходила сотня, була зазначена на карті як Високі Татри. Ці гори справді високі, але вкриті лісами, й перехід через них, нехай і повільний, був можливий. Кілька днів тому вони виглядали зовсім близько, але коли повстанці пройшли кількадесят кілометрів, то побачили, що гори й далі стояли на тому самому місці, немов би посувалися разом із сотнею. Й хоч вояцтво у цьому марші було спокійне та задоволене з такої чудової прогулянки, яка ніколи й нікому навіть не снилася, то для командного складу сотні він справляв значні труднощі, бо терен незнаний, а військових карт було замало.

Марш ставав дедалі важчим, бо треба було обминати всі стежки й доріжки, обставлені чеськими заставами. Згідно із пляном командира Громенка, сотня мусила пройти біля міста Попраду з його південної сторони, бо на півночі від нього починалися цілковито непрохідні гори, а на півдні вони були менші, ще й до того порослі лісами. Але для того, щоб обминути Попрад із півдня, треба було перейти долину, через яку вели, як звичайно в горах, залізниця й шосе, а до того ще й протікала ріка. Ця долина, довжина якої виносила понад тридцять кілометрів, лежала дуже глибоко, а гірські схили були дуже стрімкі, зовсім не до подолання, за вийнятком трьох стежок.

Розуміючи складне положення, повстанці жваво дискутували про ці стежки, на яких напевно знаходилися великі військові застави.

- Як ти думаєш, що зробить «старий»? - запитав Смик Чумака.

Коли Чумак чув слово «старий», він завжди всміхався, бо знав, що мова йде про командира Громенка, вік якого щойно наближався до тридцятки. Тому всміхнувся й тепер, знизав плечима й відповів:

- Не знаю що, але щось зробить…

Посуваючись обережно верхів'ями гір, сотня вже проминула дві стежки, які вели в долину. На кожній із них лишилися розвідники, котрі обстежували довкілля. Вони бачили інтенсивний військовий рух на шосе, а за рікою помітили окопані кулеметні гнізда. Положення