BooksUkraine.com » Сучасна проза » Рибалки 📚 - Українською

Читати книгу - "Рибалки"

117
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Рибалки" автора Chigozie Obioma. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 87
Перейти на сторінку:
який намірився знищити мене, нещасного малого метелика. 18
Чаплі

евід і Нкем були чаплями.

Білими, як вата, птахами, що після бурі прилітають гуртами, а на їхніх крилах ані цяточки, а їхні життя анітрохи не зачеплені. Хоч і ставши чаплями посеред бурі, вони легко вилетіли з неї, в той час як усе, що я знав, для мене змінилося.

По-перше, батько: коли я побачив його наступного разу, він відростив сиву бороду. Це сталося в день, коли мене випустили, і я не бачив ані його, ані решту родини шість років. Коли вони нарешті прийшли до мене, я помітив, що вони змінилися так, що їх було не впізнати. Мене пригнітило те, яким став батько, — кощавим, жилистим чоловіком, з котрого життя, мов коваль, викувало форму серпа. Навіть у його голосі накопичилася гіркота, ніби уламки слів, котрі давно вже лишалися несказаними, поіржавіли в його роті й усіювали його язик щоразу, як він відкривав рота, щоби сказати що-небудь. Хоч я й бачив, що він за минулі роки пройшов через численні медичні процедури, зміни в ньому було важко описати.

Мати теж стала значно старшою. Як і в батька, у неї набрався певний тягар у горлі, від чого її слова звучали притоплено — так ожиріння впливає на ходу людини, змушуючи її рухатися важко. Поки ми сиділи на дерев’яній лавці у в’язниці, очікуючи на останній підпис головного наглядача, батько розповів мені, що після того, як ми з Обембе покинули дім, її поле зору знову наповнили павуки, але вона скоро видужала. Поки він розповідав, я дивився на протилежну стіну, що була завішана різними портретами ненависних людей у формі й некрологами, надрукованими на дешевому папері. Блакитна фарба зблякла, вигоріла й вицвіла від вологості. Я навів очі на годинника, бо не бачив жодного вже дуже давно. Він показував п’ять сорок дві, і коротка стрілка рухалася у бік шостої.

Але з них усіх саме зміни, що я побачив у Девіді, здивували мене найбільше. Коли я побачив його, мене вразило те, як він виріс і отримав точнісінько таке тіло, яке було в Боджі. Між ними майже не було різниці, окрім того, що Боджа був таким характерно жвавим, а Девід здавався сором’язливим і наче стриманим. Після початкового обміну люб’язностями у дворі в’язниці він промовив перші слова аж коли ми під’їхали до серця міста. Йому було десять років.

Я пригадав, що то була та сама дитина, для котрої, в ті пам’ятні місяці, що передували його народженню (як і народженню Нкем), мати часто заводила пісню, бо вважала, що це принесе ще ненародженому дитяті радість, і в той час ми всі в це вірили. Ми з братами збиралися навколо, і вона починала співати й танцювати, а її голос звучав гіпнотично. Ікенна тоді ставав барабанщиком і калатав ложками по столі. Боджа ставав флейтистом і дудів ротом різні звуки. Обембе ставав свистуном і підсвистував материному співу. Я перетворювався на групу підтримки й плескав долонями в такт, а мати повторювала такий приспів:

Мене охопило потужне бажання притягнути Девіда до себе й обійняти, коли батько раптом сказав:

— Зносять усе, — ніби я спитав його про щось. — Скрізь.

Він побачив, як десь віддалік один кран розвалював будинок, а навколо нього зібралися люди. Я помітив подібну сцену трохи раніше, коли ми проїздили зачинену громадську вбиральню.

— Навіщо? — спитав я.

— Щоб перетворити ці околиці на місто, — сказав Девід, не дивлячись на мене. — Новий губернатор зажадав, щоб більшість цих будинків була знесена.

Проповідник, єдиний, кого мені дозволяли бачити, розповів мені про зміни в уряді. Зважаючи на мій вік на той момент, суддя вирішив, що я не заслуговую на довічне ув’язнення чи смертну кару, а також на підліткову в’язницю, бо я вчинив убивство. Тому було вирішено, що я маю відбути восьмирічне ув’язнення без права зустрічей чи контактів з моєю родиною. Те засідання, від початку до завершення, зберігалося у мене в запечатаній пляшці, і багато разів уночі в своїй камері, коли навколо вух дзижчали комарі, перед моїми очима проскакували раптові кадри спогадів про судову залу, про зелені завіски в ній і про те, як суддя, що сидів навпроти мене на підвищенні, говорив глибоким гортанним голосом:

…перебувати там, поки суспільство не визнає тебе дорослим, здатним поводитися у цивілізований спосіб, прийнятний з точки зору суспільства і людства. У цьому світлі владою, наданою мені Федеральним міністерством юстиції Федеральної Республіки Нігерія, і керуючись побажаннями присяжних, щоб суддя виявив милосердя, — а також заради твоїх батьків, містера і місіс Аґву — я нині засуджую тебе, Беджаміне Азіківе Аґву, до восьми років ув’язнення без права на зустрічі з родиною — допоки ти, на сьогодні десятирічний, не досягнеш суспільно визнаного зрілого віку вісімнадцяти років. На цьому слухання завершено.

Далі я пригадував, як, негайно охоплений страхом, я зиркнув на свого батька й побачив, як усмішка вистрибнула на його обличчя, мов богомол, а материні руки злетіли над її головою, мов гвинти гелікоптера, і вона залементувала й почала благати Бога, переконуючи Його, що Він не може мовчати, коли з нею таке трапилося, ні, тільки не цього разу. А тоді, коли охоронці взяли мене в наручники й поштовхали до заднього виходу, моє розуміння навколишнього світу раптом зменшилося до самоусвідомлення несформованої дитини, зародка, неначе всі присутні були лиш гостями, що прийшли навідати мене у моєму світі, а тепер збиралися вже йти — ніби то не мене, а їх виводили геть.

* * *

За правилами тюрми, до в’язнів пускали проповідників. Один з них, євангеліст Аджаї, приходив що два тижні чи десь так, і саме завдяки йому я лишався в курсі подій у зовнішньому світі. За тиждень до того, як мені повідомили про звільнення, він розповів, що на честь першої в історії Нігерії передачі влади від військових цивільним, Олусеґун Аґаґу, губернатор штату Ондо, столицею якого було Акуре, вирішив амністувати деяких в’язнів. Батько сказав, що моє ім’я було вгорі

1 ... 82 83 84 ... 87
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рибалки"