Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

купити для моїх хоробрих українців 225 літрів пива і 15 літрів рому з найвищою якістю. Що ж стосується німецького ордена, то я тут зовсім не здивований. Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе, мимо того, тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, — з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу. Так я і сказав кайзерові Вільгельму II на врученні мені ордена. І сказав, що буду носити цей орден із цих політичних причин, хоча досі ніколи ніяких відзначень не носив. Хоч мав їх аж п’ять, але носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить.

А незабаром Вільгельмові зателефонував його кузен, новоспечений імператор Карл І фон Габсбурґ, і запропонував удвох здійснити поїздку Галичиною, щоб українці побачили в цьому знак лояльності Габсбурґів до України. То була саме та діяльність, до якої Вільгельм надавався найліпше. Він любив подорожувати, любив робити на людей добре враження, а також і вмів — на відміну від надто несміливого та закомплексованого Карла, який, ще не промовивши слова, вже боявся, що його неправильно зрозуміють і через це потому виникнуть проблеми. На тлі Карла Вільгельм виглядав дуже виграшно. Високий, із ефектно зачесаним назад білявим волоссям і з еротичною ямкою на підборідді, стрункий, в ореолі військової слави, вбраний у вишиванку, на комірі якої було видно краплю крові — справжньої цісарської крові, що витекла Вільгельмові з кінчика вуха, коли випадкова куля просвистіла повз його голову.

Трапилося це так. Вільгельм із вояками їхав на підводі. Один із вояків випадково не забезпечив свій кріс і поставив його на підводу дулом догори. Приклад кріса зсунувся в діру днища, де були педалі. Педаль зачепилася за гачок — і кріс вистрілив. Куля пролетіла на відстані міліметра від лівого вуха Вільгельма і продірявила його шапку, а крапля крові з подряпаного вуха впала на вишиванку. Більше крові не було, та Вільгельм уперше відчув близькість смерті — власної смерті, бо до чужої він уже встиг звикнути. Кров не відіпралась, і Вільгельм спершу хотів поміняти вишиванку, та потому вирішив, що на цю пляму можна ефектно вказувати за певних нагод, аби могти виглядати романтично. Саме так він і робив, скромно ступаючи за Карлом і даючи йому першість як коронованому монархові. Карл невиразно бубонів собі під ніс, що габсбурзькі війська та відновлена габсбурзька влада поводитимуться з українцями справедливо. Перекладач замість «справедливо» казав «як належиться», що разом із невпевненими жестами, тихим голосом і згорбленою поставою Карла лунало радше підозріло, ніж оптимістично та переконливо. Здавалося, Карл сам не вірить у те, що каже.

Відразу після завершення цієї промови Вільгельм ефектно виступав наперед, лівою рукою поправляв неслухняну біляву чуприну і кидав кілька по-військовому коротких фраз про те, що він, ерцгерцог, почувається в душі українцем, що він був на фронті, де очолював український полк, що цілий той час він не знімав вишиванки і що на ній навіть досі залишилася крапля крові від поранення. Ця крапля крові для нього — наче калина: червоне на білому, — символ українських надій…

Панночки верещали від захоплення, поважні панни мліли від спеки та від не надто пристойних мрій, чоловіки міцно стискали кулаки, й усі в єдиному пориві вірили ерцгерцогові, бажали зробити його своїм цісарем, справедливим і прихильним до українців, котрі так давно про це мріяли і так заслужили це своєю неперевершеною покорою та лояльністю до цісарської влади. Здавалося, що Карл на габсбурзькому троні — це лише якесь тимчасове непорозуміння, яке він сам усвідомлює і мусить негайно виправити, поступившись своїм місцем Вільгельмові,◦— а той, відразу видно, справжній володар і полководець, котрий справуватиметься значно ліпше. Та й виглядає — ніде правди діти — ефектніше за Карла. А це важливо! Подорож двох молодих Габсбурґів Східною Галичиною тривала два місяці: липень і серпень. Вони переїздили в задушливому вагоні від міста до міста, пили лимонад і привезене з Відня біле вино. Вино швидко нагрівалось, і на кожній станції служники бігли шукати глибокої криниці, з якої набирали в діжку крижаної води, щоби його охолодити. Вечорами Вільгельм і Карл грали у преферанс, курили і були сповненими гордощів за себе та за важливість своєї місії. Уперше обидва почувалися не як неслухняні хлопчики, котрі виборсалися з-під контролю родини і бавляться в самостійність, а як серйозні державні мужі, зайняті потрібною справою. Обоє були франти, і чималу приємність приносив їм процес вибору гардероба. Карл поволі вчився у Вільгельма говорити виразно та коротко, запам’ятав навіть кілька українських слів, перестав сутулитися й затинатися під час виступів і навіть підстригся так, як Вільгельм, хоча його ріденьке каштанове волосся і близько не виглядало так ефектно, як густа білява кузенова чуприна.

Ця подорож сприяла зміцненню авторитету нового цісаря Карла серед українців. Але цілком можливо, що в пам’яті слухачів частіше залишалися не сором’язливість і невиразність постави чинного цісаря, а спогади про голубі очі, енергійну жестикуляцію та про вишиванку, заплямлену кров’ю мужнього ерцгерцога, а ще про те, як добре Вільгельм говорив українською.

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоби вирядити його на знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Вільгельм хвилювався. Він розумів: якщо зараз не зможе зробити гарного враження на митрополита, то його українським планам настане кінець. Він не знав, чи чутки про його особисте життя і сексуальну орієнтацію вже докотилися до Шептицького, який досить довго перебував у російському ув’язненні й лише тепер повертався до Львова. Вільгельм старанно готувався до зустрічі, та до останнього моменту так і не визначився, яку роль йому зіграти: законослухняного помічника чинного цісаря чи амбітного ерцгерцога, котрий має плани посісти власний трон. Урешті-решт, вирішив не готувати нічого заздалегідь, а зорієнтуватися відповідно до обставин.

Того вересневого дня на львівському вокзалі панувало пожвавлення. Здавалося, зустрічати митрополита вийшло ціле місто, принаймні українська його частина, хоча ніхто й не поширював про це прибуття