Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Вони трохи помовчали, після чого син заговорив першим:

– Але що ж це виходить, мамо?.. Я ж так рвався туди – у це саме пекло… Тобто це тепер там пекло!..

– Синку!..

– У будь-якому разі виходить, що якась невідома сила уперто виштовхувала мене звідти, не давала туди потрапити. Що ж це таке?!

– Мабуть, синку, комусь там, нагорі, видніше.

– «Нагорі» – це?..

– Нагорі, синку, це там, нагорі. Й можливо, ти народжений для інших, не менш важливих справ, ніж ті, від яких тебе відтіснили. Нехай же буде так.

При цих словах Валерка підвів голову і здивовано зазирнув у широко розкриті материнські очі. Гелена Сергіївна відвернулася й подивилася у розчахнуте вікно. Як раптом йому здалося, що мамин погляд яскраво спалахнув! Слідом за тим пролунав оглушливий гуркіт грому…

І в цю ж мить з неба пролилася суцільною стіною небаченої сили злива! Немов звільнившись від непомірно важкого тягаря, який мучив його душу останні пару років, Валерка мирно опустив голову на коліна матері й заснув. А Гелена Сергіївна пестила його розпатлане волосся ніжно й ласкаво, немов у дитинстві. А довгоочікувана злива, ритмічно вистукуючи небесними краплями по висушеній тлінній землі, попутно змивала увесь негатив спогадів зі зранених душ, вливаючи натомість цілющу силу, мир і спокій.

1987. Дружба – Freundschaft![92]

Охтирка, 9 травня 1987 року

Цьогорічний День Перемоги виявився для Марії Явтухівни дуже-дуже незвичайним: напередодні їй передали невеличку посилочку від Дори Різберґ – причому, як з’ясувалося, посилка була аж із самого Ізраїлю! І нібито нічого особливого – якісь там щедро залиті медом фрукти з назвою, що її в Охтирці навіть і не чули ніколи. А все одно до чого ж приємно!..

Різберґи емігрували з України позаторік. Виїжджали дуже не просто, а з кількарічною «витримкою» без роботи й засобів до існування. Тим не менш вони все витримали і, зрештою, таки вирвалися з негостинних обіймів «еСеСеРу-батюшки». Тепер Дора із чоловіком Веніаміном обживалися в якомусь кібуці, а молода перспективна художниця Рина, вдягнута у польовий однострій «піщаного» кольору, пішла служити в ЦаХаЛ[93] – віддавала борг честі новій батьківщині.

– Ото Дора накоїла лиха собі та своїм! – обурювалася Марія Явтухівна, прочитавши вкладеного у посилочку листа. – Поїхала з чоловіком світ за очі, щоб у колгосп записатися… Адже люди кажуть, що кібуци їхні – це те саме, що й колгоспи[94] у нас. То що ж, треба було їхати світ за очі в іншу країну, щоб з городянки колгоспницею стати?..

А війна?! Ізраїль же постійно з сусідами воює! Це ж Схід, там же всі налаштовані проти всіх, у їхніх суперечках сам чорт ногу зламає!.. У нас тут мир і дружба, а там що ні день, то ракетні обстріли, то диверсії, то біженці, то се, то те, то п’яте, то десяте, то п’ятдесяте… То Шестиденна війна, то Війна Судного дня… А якщо там навіть дівчата в армії служать!.. От тепер і її Ринку служити забрали – куди це годиться?! Невже моя Дора забула, що таке війна?! Сама ж від Бабиного Яру ледь врятувалася, у мене під ліжком всю окупацію прожила! І чим вона думає?! От скажи, чим?!

– Мабуть, там їм живеться краще, ніж тут. Навіть попри війну, – зітхала Каміла, яка приїхала з Полтави до матері на День Перемоги.

– Та що це за життя таке, якщо постійна війна?!

– Мабуть, добре життя.

– Не мели дурниць, доню. Не буває так, щоб було добре, коли війна!

– Якщо розібратися як слід, то Радянський Союз теж воює… – Каміла чомусь посумнішала.

– Та що ти таке кажеш, донечко?!

– А Афганістан?..

– О-о-о, де він там, той Афганістан!..

– Згодна, далеко. Але ж у нас, наприклад, однокласник в Афгані загинув.

– Це той Вітько кирпатий, якій на сусідній від тебе парті сидів?

– Він самий.

– То він же ж в Угорщині служив, здається, Вітько твій. З ним же просто нещасний випадок стався на навчаннях військових…

– Ага, так ми всі й повірили! Цинкову труну прислали, всередину не зазирнеш. А що в Угорщині він нібито служив? Так це ж могли сказати, аби тільки не розкривати правду, що тіло з Афгану доправили!.. Коротше, ніхто з нас у це не повірив. З його матір’ю включно. Бо цинкові труни зараз відомо звідки косяками йдуть. Отак СРСР не воює, мамо.

– Ох, доню, доню…

– Ну гаразд, не будемо про це. Скажи краще, як ти ставишся до того, що Дора твоя написала про музей Яд Вашем?

Дійсно, у вкладеному в посилочку листі повідомлялося, що в ізраїльському музеї Яд Вашем, виявляється, складаються списки так званих «праведників народу світу» – тих, хто рятував євреїв від винищення німцями під час Другої світової війни. Отож Дора Різберґ захотіла неодмінно побачити у тих списках ім’я «М. Я. Шепетун». Проте сама Марія Явтухівна дотримувалася іншої думки:

– Ой не треба воно мені, ой не треба!.. Не для того я Дорку рятувала, щоб у списки якісь там потрапити. Ні, не хочу.

– Але ж, мамо, ці праведники, що у списках, дістають право до Ізраїлю емігрувати! І їхні нащадки також…

– До Ізраїлю?! – Марія Явтухівна подивилася на дочку з пересторогою. – Звідти, де мир, їхати туди, де війна?.. Знаєш, доню, я ще при здоровому розумі.

– Мамо! Хіба ж не сумно, як починає ламатися наше життя?..

– Дурниці все це, маячня суцільна, – не здавалася Марія Явтухівна. – Я ондо до тебе в Полтаву перебиратися не хочу, бо звикла вже до Охтирки. А ти про Ізраїль кажеш, де війна! Ні-ні, все це дурня. Не хочу, і край.

Районна санітарно-епідеміологічна станція, вул. Поштова, № 52, Цюрупинськ, кінець травня 1987 року

З-поміж інших працівників СЕС Діна Порфирівна (завжди яскраво «наштукатурена» товстунка невизначеного віку, що наближався до похилого) вирізнялася феноменальною тупістю – інакше не скажеш. З якого переляку її, колишню випускницю педучилища, поставили керувати аж цілим санітарно-гігієнічним відділом?! Хтозна, хтозна… Подейкували, ніби товаришка Прозорова має надійну «волохату лапу» десь у Херсоні. А блат, як відомо, вищий від Раднаркому, стверджує мудре прислів’я.

– Нічого, нічого! Дурна я там чи не дуже – значення ніякого не має. Головне, щоб підлеглі у мене були вумні як вутки, а я вже щоб ними правильно командувала й розпоряджалася. Отаке маю завдання, – відповідала зазвичай Діна Порфирівна на подібні закиди, виблискуючи ідеальним манікюром на пальцях. До речі, саме з приведення до ладу кожного нігтика починався кожен її робочий ранок. А як же невідкладні справи санітарно-гігієнічного відділу?!

– Ми маємо