Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

але та жива жила в грудях не дозволила йому обуритися, бо збагнув: цей воїн мав на свою ненависть право. І він віддав йому честь, яку міг у тій ситуації віддати, а потім, може, й сам того не бажаючи, спокутував свою вину перед ним і такими, як він, воїнами. Ось чому в майбутньому ці двоє і стали несподіваними спільниками, хоча й це голий мій здогад; знаю твердо я одне: оце їхнє з’єднання – ще одна таїна, якої не розгадати.

9. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ДО ОПИСАНИХ ПОДІЙ У РОДИННІЙ ХРОНІЦІ ТЕОДОРА ТЕМНИЦЬКОГО

Художній інтерпретатор родинної хроніки Теодора Темницького має долю жити в значно пізнішому часі, отож може відповісти на деякі запитання, що їм знайти достатньої відповіді Тодось не міг, хоча треба віддати йому належне: цей чоловік мав правдешній звідувальний дар і багато речей провістив, не маючи до них фактів, напрочуд точно. Так, він мав рацію, здогадуючись, що українські автономісти останньої чверті XVIII століття складали досить широке коло і в певний спосіб були зв’язані і з російською опозицією, зосередженою біля царевича Павла Петровича. В це коло входили брати Скоропадські, Г.Долинський, Г.Коробчевський, О.Лобисевич, Гудовичі, П.Дубовик, А.Іваненко, П.Миклашевський, М.Мосціпанов, М.Політковський, М.Стороженко, І.Ханенко, І.Сідлецький, О.Туманський, А.Чепа та інші в додатку до названих у хроніці – все це було, водночас, особисте оточення фельдмаршала, а тоді генерал-губернатора Малоросії Олександра Рум’янцева. Мали українці й поважну колонію у Санкт-Петербурзі, яка зберігала зв’язки із батьківщиною, входили і в тодішні масонські ложі, зокрема входив у них і Василь Капніст. Сам царевич Павло Петрович виявляв прихильність до України та українців і протегував їм, принаймні в його найближчому, оточенні українці були, зокрема Микола Котлубицький[40], тоді флігель-ад’ютант, згодом генерал; в українських колах навіть виношувалася думка про гетьманство Павла Петровича. Добре був знайомий із царевичем і Василь Капніст, який присвятив свою "Ябеду" саме йому, назвавши себе в присвяті "споспішником" царевича. Чому українці покладалися так на Павла Петровича? Бо це була єдина можливість повернути Україні гетьманський устрій. Сам Павло, очевидячки, знав про опозиційні настрої в Україні і бажав їх використати в своїх інтересах, хоча гетьманства не повернув, принаймні на деякі поступки пішов.

Поїздка Василя Капніста в Берлін відбулась у квітні 1791 року, тут поет звернувся до пруського державного і кабінет-міністра, графа Евальда Фрідріха Герцеберга із листом, у якому писав, що його привела до Берліну "вельми важлива державна справа", а сам він із далекої країни, яка "вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці". 24 квітня відбулася між обома розмова, в якій В.Капніст заявив, що він надісланий своїми земляками з Малої Русії чи російської України, які доведені до розпачу російською тиранією, зокрема князя Потьомкіна, отож Василь Капніст хотів знати, чи можуть вони, українці, в разі війни із Прусією Росії, а на таку тоді заносилося (з Туреччиною та Швецією війна вже велася), сподіватися на протекцію пруського короля, "коли вони спробують скинути російське ярмо". Йшлося про Запорозьке військо, яке було тоді реформоване в десять, потім у двадцять вісім карабінерських полків, у кожному по вісімсот чоловік – це відбулося в 1784 році; саме військо було вельми невдоволене своїм новим становищем, входило воно до складу армії Олександра Рум’янцева, саме на це військо В.Капніст та його прибічники й розраховували, адже військо вельми бажало відновити давню козацьку конституцію.

Герцеберг на цю пропозицію відповів ухильно, він побоювався, що це російська провокація, адже добре знав, що росіяни завжди були майстрами подібних фікцій, однак прихильно рекомендував Василя Капніста королю Фрідріху Вільгельмові Другому, але король не поставився прихильно до цієї пропозиції. Переговори мали продовжитися через брата Василя Петра Капніста, який справді тоді перебував у Європі. Цікаво, що паралельно подібні переговори з Прусією вела й російська опозиція, зв’язана із царевичем Павлом.

Але Прусія війни з Росією не почала з огляду на Францію, яка кипіла тоді революцією. В 1791 році закінчилася й російсько-турецька війна, а ще раніше, в 1790-му, із Швецією: план коаліції супроти Росії, що його виношував ще Пилип Орлик із сином Григором, провалився, ситуація змінилася, хоч, правду кажучи, момента вибрано вдало.

Дивовижно й те, що місія Василя Капніста для російських вивідувачів-конфідентів так і залишилася невикритою, її відкрили історики значно пізнішого часу, тобто вже в XX столітті, отже організована була бездоганно. Ось чому такий обережний був Василь Капніст із Тодосем Темницьким. Ніхто з учасників акції не постраждав. Є, однак, думка, що тодішній представник російського уряду в Берліні був прихильником Прусії, звали його Малопеус, і, можливо, зв’язаний із російською опозицією, але вона малодоказова, бо коли заходить про російські державні інтереси, росіяни стають однодумні. Після ж поїздки до Берліну й провалу акції, власне, не провалу, а невдачі, Василь Капніст "заліг" в Обухівці і віддався літературним працям. Принаймні в Петербурзі був раз, у 1793 році, в цей час творив свою "Ябеду", в якій гротесково з’явив, до якого морального звиродніння приводило в Україні російське правління. Ф.Вігель, один із мемуаристів на той час, писав про "Ябеду": "тут ані в дії, ані в людях немає нічого веселого, забавного, а одне тільки жахливе, і не знаю чому назвав це комедією". Як там не було, але після поїздки в Берлін, Василь Капніст від конспірацій відійшов, так само, до речі, як і Григорій Петрович та його брат Андрій, які почали віддаватися, перший – музиці, а другий – господарству. Очевидячки, й чоловічі зібрання в домі Григорія Петровича вже не збиралися, адже відома річ, розчарування в успіху замисленої справи часто буває фатальніше, аніж поразка.

Глава 10

ХЛІБ ЖИТТЯ. МИХАЙЛО

Приступаючи до створення образу батька, маю не так застереження, як острах: чи може син з’явити батька на письмі не суб’єктизовано, а отже, не відповідно до засвоєних передзавзять: позитивних, що веде до ідеалізації, чи негативних, що виходить від віковічного протиставлення дітей батькам, адже це закладено природою, щоб діти не ставали безхарактерними тінями тих, котрі пустили їх у світ. Із поданих вище згадок про Михайла Петровича читач міг би виснувати, що я маю до нього певну супротивність; навіть Василь Капніст примітив: я мав би бути сином Григорія Петровича, а не Михайла, бо моя система думок до батькових таки протилежна. Але це не зовсім так. Річ у тому, що я часто, майже фізично відчуваю в собі батькову присутність, тоді як материну – ніколи, і до системи моїх думок це зовсім не стосується, адже думки в цьому світі річ надбана, а