Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Якщо ми підійдемо до цього більш прозаїчно, то німець знав, що, надаючи послуги генералам, він забезпечує собі цілковиту безкарність і щедре фінансування. Ще він здобув дозвіл на видобуток цінних корисних копалин із чилійської землі: титану, молібдену, рідкісних металів, що використовувалися в індустрії озброєнь. І, звичайно ж, золота.

— У вісімдесятих роках чилійські майстри катувань стали почуватися менш упевнено…

— Гартман не був винятком із правила. Численні в’язні зникли в надрах «Колонії». На секту стали надходити скарги. Селянські родини також атакували її, вимагаючи повернути їхніх «викрадених» дітей. Так було й раніше, в Німеччині. Треба зрозуміти систему Гартмана. Він побудував безкоштовну лікарню, створював школи, центри відпочинку. Селяни довіряли йому своїх дітей, щоб вони навчилися в нього методів культурного обробітку землі, принципів агротехніки й усього такого. Та коли батьки виявляли бажання забрати дітей назад, нічого в них не виходило. Гартман був абсолютним хазяїном у тому регіоні, де досі панує середньовічна ментальність. То був такий собі сучасний Жіль де Ре,[60] що мав повну владу над своїми кріпаками. До речі, він мав схоже прізвисько. El Ogro.

— El Ogro?

— Або, якщо по-німецькому, Der Oger. Синя Борода, чоловік усемогутній, усюдисущий.

Каздан подумав про Волокіна. Хлопець угадав правильно, уже вкотре.

— Ви маєте ще якісь фотознімки?

— Ні. Ніхто ніколи не побував у лоні громади. Маю на увазі: ніхто з тих, хто не належить до секти. Там була частина, доступна для громадськості, — лікарня, школи, консерваторія, сільськогосподарська факторія. Усе інше було забороненою територією. Охоронці. Собаки. Камери спостереження. Гартман мав кошти, щоб придбати найкращу апаратуру із сучасних засобів безпеки.

— А що сталося потім?

— Коли скарги стали надто численними, Гартман знову зник разом зі своєю «родиною». Вони організували цілу мережу анонімних товариств, щоб зберегти гроші та не допустити розпаду їхніх структур, потім утекли.

— І куди ж вони подалися?

— Ніхто не знає. Невідомо навіть, чи німець досі живий. Я телефонував кільком журналістам у «Насьйон», важливу газету, яка виходить у Сантьяго. Мені розповіли кілька історій. Ходили чутки, ніби Гартман давно покинув «Колонію» і управляв нею з відстані. Що він утік на Кариби наприкінці вісімдесятих років. Казали також, що він ніколи нікуди не виїздив із тієї країни, що він жив у підземеллях, у тих самих, де катували чилійських в’язнів. Неможливо дізнатися правду. Чи бодай довідатися, існує вона чи не існує, та правда…

— Ви думаєте, сьогодні Ганса-Вернера Гартмана вже немає серед живих?

— У цьому можна не сумніватися. Йому було б уже понад дев’яносто років. Але це по суті не так важливо.

Адже він створив школу. Він навіть має сина, наскільки мені відомо, який, мабуть, продовжує його справу.

Каздан вирішив кинути свою бомбу:

— А якби я вам повідомив, що діти з «Колонії» діють сьогодні тут, у Парижі, що ви сказали б?

Дослідник вимкнув проектор. Кімната відразу поринула в темряву.

— Я не здивувався б, — промовив він, витягуючи діапозитиви з апарату. — Коли ми наступаємо ногою на мурашник, мурахи виживають. Вони знаходять собі притулок деінде. І навіть риють інші підземні ходи. Облаштовують новий дім. Кліка Гартмана, можливо, облаштувалася в якійсь іншій країні Південної Америки. А може, навіть у Європі. Нічого не закінчилося. Усе триває.

Бокобза підняв штори. Світло сірого дня заповнило кімнату.

— У цих архівах можна знайти безліч прикладів нової появи зла. Неонацисти існують повсюди. Нацизм народжує дітей і ніколи не перестане їх народжувати. Лише тут ми намагаємося щось зробити для охорони моралі.

Каздан подивився на шухляди. Раптом йому здалося, ніби навколо літають віварії, у яких ховаються бридкі потвори. Або банки, наповнені вірусами, шкідливими і страшними мікробами. Бокобза стояв на варті зла і стеріг вогнища інфекції.

— Як вам живеться… в цьому оточенні?

— Я людина й живу серед людей. От і все.

— Не розумію.

Бокобза обернувся й відповів йому вдаваною усмішкою.

— В іншій кімнаті я міг би показати вам повчальний фільм про те, як ізраїльські колоністи каменують палестинського підлітка. Ненависть — це той дар, яким найлегше ділитися.

— І все одно я нічого не розумію.

Дослідник склав руки на грудях. Його усмішка й далі залишалася напускною. Він був схожий на замерзлу краплю, що звисає зі сталактита. Поки вона залишається там, зберігаючи рівновагу, її можна вважати живою, веселою, блискучою. Та коли вона відривається й падає на землю, вона відкриває свою справжню природу: то була сльоза.

— Найприкріше не те, — підсумував Бокобза, — що нацизм існував, що він заразив цілий народ і призвів до знищення мільйонів людей. І навіть не те, що ця чума існує й сьогодні повсюди на нашій планеті. Найприкріше те, що нацист існує у глибині кожного з нас. Кожного без винятку.

44

Була вже п’ята година дня, а Волокін і досі сидів у інтернет-кафе.

Пошуки адвоката не забрали багато часу.

Знайшов його вже через тридцять хвилин.

Спочатку Волокін вийшов на сайти, присвячені захисту прав людини, а конкретніше, людей, що зникли в часи правління латиноамериканських диктатур. Він склав список французьких суддів та адвокатів, що мали справу з досьє, які відкривалися у відповідь на скарги проти чилійського режиму. Потім сконтактував з Франс-Телеком і попросив підтвердити його повноваження поліційного детектива, твердим голосом назвавши свій матрикульний номер. Відтак зателефонував кожному адвокату на його домашній (була неділя) або мобільний номер у ту пору, коли всі готувалися до святкування Різдва.

Восьмим дзвінком Волокін нарешті натрапив на Женев’єву Арову, адвоката Паризької колегії, яка спеціалізувалася