Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Вільгельм Ґетц мені справді телефонував, — сказала метр Арова, водночас попередивши, що вона в перукаря.

— Коли?

— Днів десять тому.

— Він сказав, що в нього на думці?

— Він хотів дати свідчення. Проти осіб, які були пов’язані зі зникненнями людей, арештами й тортурами в Чилі.

Жінка говорила стриманим тоном, у якому змішувалися нетерпіння та роздратування. Він міг чути десь у глибині звуки, характерні для перукарні. Ножиці. Сушарки. Шепотіння.

— Чому він зателефонував саме до вас?

— Я працюю з кількома подібними досьє, що стосуються зникнення вихідців із Франції, від сімдесят третього до сімдесят восьмого року.

— Хто ваші підозрювані?

— Генерал Піночет — наша головна мішень. Був головною мішенню, бо щойно помер. Є й інші. Представники вищого командного складу піхотного корпусу, що був розквартирований у Сантьяго. Керівники таємної поліції ДІНА.

— Ви можете назвати мені їхні прізвища?

— У мене їх три десятки.

Волокін назвав свою електронну адресу й попросив, щоб вона надіслала той список перш ніж сяде до різдвяної вечері.

— Що він сказав вам іще?

— Небагато. Ми мали зустрітися й поговорити віч-на-віч. Я не дуже повірила в його історію. Річ у тому, що ми одержуємо багато свідчень від жертв. До нас звертаються чоловіки й жінки, які були безневинно ув’язнені й зазнали тортур. Але нам дуже рідко доводиться вислуховувати свідчення від тих, хто сам брав участь у катуваннях. Ґетц відрекомендувався як кат, що розкаюється. Тож його свідчення могло бути надзвичайно важливим. Або фальшивкою.

— Він не сказав вам по телефону про ті репресії, в яких брав участь?

— Жодного слова. Він лише сказав мені одну дивну річ.

— Яку?

— «Злочини тривають». Він говорив так, ніби в нього була інформація про якісь нинішні злочинства.

— Ви з ним так і не зустрілися?

— Ні. Ми призначили побачення на позавчора. Він не прийшов. Це підтвердило мою інтуїцію. Міфоман. У мене, знаєте, небагато часу на… — Вона засміялася коротким смішком, водночас невеселим і зверхнім. — Я сиджу зі щойно пофарбованим волоссям, ви розумієте?

Волокін не зміг супротивитися спокусі поставити її на місце:

— Вільгельм Ґетц убитий. І можу вас запевнити: він збирався розповісти не фальшивку.

— Убитий? Коли?

— Чотири дні тому. В церкві. Більше нічого не можу вам сказати.

— Це якась нісенітниця. У газетах нічого…

— Ми доклали всіх зусиль, щоб цього не розголошувати. Я зателефоную вам, коли ми матимемо якісь результати. І не забудьте надіслати мені список іще до вечора.

Волокін вимкнув телефон. Злочини тривають. Це було навіть м’яко сказано. Щоправда, Ґетц не міг знати про три наступні вбивства. Він говорив про щось інше. Про що саме? Про які жертви? Чи хотів він, бува, дати свідчення проти самого ЕІ Ogro? Чому він раптом вирішив про все розповісти?

Детектив сформував усі ці запитання як дороги, що заводили у глухий кут, а потім вирішив спрямувати пошук за однією із власних гіпотез. Викрадені діти. Він вирішив урізноманітнити роботу: одну низку дзвінків зробить Каздан, другу — він. Дві дороги розслідування не суперечили одна одній, бо обидві вели до істини.

Знову зателефонувавши у парафію Святого Августина, щоб з’ясувати, чи отець Олів’є сам не був причетний до кількох із тих випадків, коли зникали діти, Волокін натрапив на священика, який дуже поспішав і не хотів говорити.

— Я не знаю вас, — відповів той із підозрою в голосі.

— Кожна група розслідування складається з сімох членів і…

— Я говоритиму лише з капітаном Маршельє. До того ж, у мене немає часу й…

— Тоді ми зробимо ось що, панотче, — сказав Волокін, змінивши тон. — Або ви відповісте на мої запитання відразу, не сперечаючись, або я покличу друзів із засобів масової інформації.

— Ваших друзів із…

— Це я повідомив їм про гріхи отця Олів’є, він же Ален Манурі.

— Але…

— Можу підкинути їм іще кілька цікавинок. Наприклад, розповісти їм про ті махінації, до яких удалося єпархіальне управління, щоб примусити батьків забрати свої скарги.

— Усе було не так уже…

— Закриймо цю тему й відповідайте на мої запитання! Це я тоді провадив розслідування. І мушу сказати, мені було дуже не по собі, коли я порівняв обидві справи. Отже, повторюю запитання: зникали чи не зникали діти з вашого хору протягом тих років, коли у вас служив отець Олів’є?

— Один раз було.

Волокінові здалося, ніби його вдарило електричним струмом:

— Прізвище. Дата.

— Шарль Белон. У квітні 1995 року. Розслідування засвідчило, що хлопець утік із дому і…

— Продиктуйте прізвище по літерах.

Священик продиктував. Волокін попрямував на вулицю, щоб відійти далі від хлопчаків, які галасували перед комп’ютером, та заховатися від гамірної атмосфери ігор. Проте авеню де-Версай була навряд чи тихшою.

— Олів’є допитували?

— Звичайно. Але в ту пору він іще не мав проблем… Зрештою, ви повинні розуміти, що…

Волокін зробив кілька записів у блокноті, затиснувши мобільник між вухом і плечем. Четверо дітей зникло. Вербувальники голосів.

— Хто провадив розслідування?

— Не пам’ятаю.

— Напружте пам’ять.

— Я ходив підписувати свої свідчення. Відділок був на вулиці де Курсель.

Перший відділ судової поліції восьмого округу. Волокіну більше