Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Перший відділ судової поліції. У нього одразу виникла свіжа ідея. І він зателефонував Ерікові Верну, який працював саме там:

— Я більше нічого не хочу чути про цю історію.

— Людей убивають. Дітей викрадають. Якщо ти не хочеш це зупинити, тобі слід пошукати іншу роботу.

— Чого тобі треба, конкретно?

Волокін пояснив. Досьє повного розслідування справи Белона. Верну про цю справу не пам’ятав. У той час він іще там не служив, і ніхто йому про неї нічого не розповідав.

— Тобі це треба на сьогодні, я думаю?

— На вчора.

— Як тобі це передати?

— Електронною поштою.

— 1995 рік. Протоколи ще не були оцифровані.

— Перешли головні сторінки з досьє до себе додому, факсом. Ти створиш документ на комп’ютері й перешлеш його мені, гаразд?

— Ви вийшли на слід?

— Не забудь надіслати фотознімок хлопця.

Волокін вимкнув мобільний, відчуваючи, як краплі поту стікають по шиї. Збудження, яким наповнювало його розслідування, впливало добре. Його тіло дихало, з носа текло, а голова залишалася ясною. Від цього ранку думка про те, щоб уколотися, навіть не виникала. Треба іще протриматися…

П’ята година дня.

Сутеніє.

Діставши самокрутку, Волокін вдихнув на повні груди гостре надвечірнє повітря, потім припалив її, насолоджуючись пахощами тютюну «Ґрейвен». Він відчував гостру печію в легенях, а руки й ноги судомило. Приємні відчуття. Заслужене покарання.

Жодних новин від Каздана. Тим ліпше. Він хотів просунутися ще далі. Своєю дорогою та у свій спосіб. Подумав, що варто сконтактуватися з батьками малого Белона, але не міг уявити собі, як розворушити ці трагічні спогади напередодні Різдва. Неможливо.

І кинувши напіввикурену цигарку, Волокін повернувся до свого тимчасового притулку подивитися, що там зібралося в його скриньці на електронній пошті.

Верну поворушив задом. Послання від нього вже надійшло. Волокін почав читати досьє. Нічого істотного. Розслідування тривало дуже недовго. Росіянинові було болісно дізнатися, з якою байдужістю дорослі люди спостерігали, як ці діти розчиняються в повітрі.

Детектив відкрив документ pdf. Портрет малого хлопця. Навіть не поглянувши, надрукував його на принтері. Пішов, щоб узяти аркуш, потім поклав його перед собою, на клавіатуру комп’ютера, поряд із портретами трьох інших хлопців, які зникли, — того ж таки дня, вранці, він роздобув і досьє, і портрет Ніколи Жаке.

Ніколи Жаке.

Зник у березні 1990-го. 13 років. Церква Сент-Есташ. Сен-Жермен-ан-Ле.

Шарль Белон.

Зник у травні 1995-го. 12 років. Церква Святого Августина. Париж, восьмий округ.

Танґі Візель.

Зник у жовтні 2004-го. 11 років. Церква Нотр-Дам-дю-Розер. Париж, чотирнадцятий округ.

Юґо Монестьє.

Зник у лютому 2005-го. Церква Святого Томи Аквінського. Париж, сьомий округ.

Скільки ще їх зникло і може зникнути? Волокін затримав подих і пильно придивився до кожного обличчя. Чотири хлопці не були схожі між собою. Мотив викрадача дітей був деінде. Мотив, він у цьому не сумнівався, був десь глибше.

Особливості голосу цих дітей.

Чудові тембри, якими Людожер годувався в якийсь незбагненний спосіб…

Волокін спробував уявити собі людський інструмент, орган, трубами якого були б делікатні й дорогоцінні горла дітей. Його збирали для виконання якого твору? Для досягнення якої мети? Це видіння зненацька перетворилося на кошмар. Він побачив, як хлопчиків б’ють, катують, і їхні зойки утворюють музику зловісного інструмента…

Росіянин відчув, як у ньому народжується тривога. Думка про зниклих дітей гострим болем відбивалась у його шлунку. Він уже не вірив у мотив педофілії. Ані в якусь потворну збоченість, що включала в себе використання дитячих голосів. Ні. Тут ішлося про інше. Про якусь роботу. Про експеримент. Про проект, до якого входило використання невинного голосу. І страждання. Велике страждання…

Думки божевільно затанцювали в мозку. Спочатку Волокін думав, що йдеться про помсту дітей. Мовляв, хлопці об’єдналися, щоб повбивати вербувальників. Тих людей, які завдали їм великої кривди.

А що, як усе відбувається навпаки?

Що як ці діти належать до війська Людожера?

Чимало ознак свідчили на користь такого припущення. Черевики. Одяг хлопчиків. Використання дерева, з колючок якого було сплетено терновий вінець Христа. Усе це дуже скидалося на методи якоїсь ретроградної секти. Не кажучи вже про спосіб убивства, про калічення, що примушували думати про якусь спотворену містику. Секта Людожера? У такому разі це був «хазяїн», який посилав дітей, щоб ті вбивали його власних слуг. Навіщо?

Половина на шосту. Новин від Каздана досі немає. Волокін вирішив узятися за виконання другої «офіційної» місії. За пошук вигнанців, які були колегами Ґетца. Тих чилійців, близьких до режиму, які емігрували у Францію наприкінці вісімдесятих років.

Він набрав номер Веласко, який саме готувався зателефонувати Казданові. Понишпоривши у своїх архівах, той знайшов три прізвища. Рейнальдо Ґутер’єс. Томас Ван Ек. Альфонсо Аріас. Троє людей, яких можна було розглядати як катів, котрі, як і Ґетц, обрали собі для життя Францію. Вони були прийняті тогочасним урядом.

Ще один телефонний дзвінок. Знаючи прізвища та національність вихідців із Чилі, було неважко відшукати їх в інформаційних архівах відділу віз. Єдина проблема: неділя, переддень Різдва. Волокін зателефонував подругам, які працювали при головному штабі, й удався до свого найлагіднішого голосу. Дівчата провели для нього пошук. Четверо чилійців — і Ґетц серед них — прибули до Парижа одним і тим самим повітряним рейсом, АР