Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін попросив своїх поліційних подруг простежити пересування тих людей після їх прибуття через службу імміграції та відділ дозволів на проживання. Дуже швидко було дещо виявлено. Якщо Вільгельм Ґетц через три місяці звернувся до відповідних служб із проханням видати йому дозвіл на проживання, то три інші чилійці ніяк не зголосилися. Вони не зверталися з проханням видати їм дозвіл на проживання. Не поновлювали віз. Вони просто здиміли, зникли.

Отже, трійця покинула територію Франції. Це також було неважко з’ясувати. Але Волокіна чекав новий сюрприз. Кати ніколи не перетинали жодного з кордонів Шестикутника.[61] Куди ж вони поділися?

Чи не одержали вони, бува, якийсь особливий статус? Росіянин сконтактувався з Ке-Д’Орсе.[62] І не довідався там нічого.

Він не сподівався, що й тут натрапить на таємницю. Троє людей прибули на територію Франції 1987 року. Вони не покидали цю територію. А проте їх більше немає у Франції. Де ж вони? Може, змінили прізвища? Неможливо уявити, щоб три чилійці, які щойно прилетіли до Парижа, мали тут достатні зв’язки, щоб так легко здобути собі нову ідентичність. Якщо тільки вони не мали підтримки з боку достатньо впливових внутрішніх кіл, сприяння з боку держави. Ні. Таке пояснення надто притягнуте за вуха. Ті хлопці навіть не зверталися з проханням надати їм статус «політичних біженців». Вони вирушили кудись інде. Але куди?

Шоста година вечора.

Росіянин спробував сконтактуватися з Казданом. Автовідповідач. Він залишив старому детективові повідомлення, потім підвівся. Заплатив. Вийшов на авеню де-Версай. Він уже не міг перебувати далі в тому приміщенні, заповненому кулеметним тріскотінням. Що робити тепер? Настала ніч, додавши нового відтінку радощам Різдва. Під осяйними арками тиснулися перехожі, так ніби сирена повідомила, що зараз із неба посипляться бомби повітряного нальоту. Наближалася врочиста й таємнича година різдвяної вечері.

Він подумав про Холодного Індика. Як збираються святкувати Різдво ті зомбі, що там нині живуть? Поїдаючи індиків гарячих? Можливо. Але найбільшими ласощами для них буде, безперечно, добрий пиріг із гашишем на десерт…

Волокін ум’яв млинця з нутелою замість різдвяної вечері й пішов до Порт-де-Сен-Клу, де була зупинка таксі. Він понишпорив у кишенях: там було ще кілька десятків евро. Проте він не мав анінайменшого уявлення, куди поїде. Коли вже сів у машину, у мозку щось клацнуло. Коли в процесі розслідування ти опиняєшся в глухому куті, треба вирватися на широкий простір.

Він матиме доволі часу, щоб обміркувати конкретніші деталі подальших дій.

Забути про матеріальне й поринути в абстрактне. Він усміхнувся.

Він уже знав, у якому напрямку поїде.

45

— Мій любий Седрику, як тобі велося після нашої останньої зустрічі?

— Та більш-менш.

— Ти нарешті наважився?

Волокін усміхнувся.

— Ні, професоре, я до вас в іншій справі.

— Заходь.

Старий відійшов убік і пропустив росіянина у свій кабінет, обтягнутий повстю, на вулиці Шерш-Міді. Було вже пів на сьому, але старий професор не поспішав на різдвяну вечерю. Він, як завжди, перебував поза часом і поза простором. Його дух витав у якомусь дивному, незбагненному місці, що зачаровувало Волокіна.

З першого року служби у Бригаді захисту малолітніх молодий детектив захопився дитячою психологією. Він прочитав усі книжки на цю тему, що потрапили йому до рук, ознайомився з багатьма школами, розпитував лікарів. Волокін був наділений природженим почуттям симпатії до дітей, але хотів також опанувати теорію, що допомогла б йому пізнати таємні механізми дитячої невинності, набагато складнішої, набагато невловнішої, аніж психіка дорослих.

Одного дня Волокіну потрапила на очі стаття про первісний крик. Цей психотерапевтичний метод винайдено ще в шістдесятих роках, й він близький до гасла: «Владу квітам!».[63] Артур Янов, винахідник цієї терапії, вважав, що за допомогою запитань можна спонукати людську душу повернутися до моменту її народження та її перших травм. І тоді треба було закричати. Прокричати свій біль. Прокричати своє народження. Якщо Волокін правильно зрозумів, то люди в цьому випадку кричали з двох причин. По-перше, тому що душа поверталася до первісного насильства — до насильства появи на світ. Водночас вона кричала також тому, що цей крик, прориваючись із глибини горла, спричиняв новий біль, біль фізичний, нестерпний… І лише тоді, коли людина вивергає це страждання у формі іншого страждання, перетворює той внутрішній крик на зовнішній, вона стає вільною. Стає людиною «реальною», яка більше не перебуватиме зі світом у стосунках збочених, символічних, невротичних…

Волокін палко захопився цим новим методом. Інші користувалися ним іще раніше. А надто у світі року. Джон Леннон практикував цей крик. Рок-гурт Tears for fears («Сльози замість страхів») обрав таку назву на честь Артура Янова. Що ж до одержимих Primal Scream,[64] то назву їхнього гурту можна не коментувати. Цей альбом XTRMNTR від 2000 року цілковито змінив життя Волокіна.

Один із фахівців із питань первісного крику жив і працював у Парижі. Бернар-Марі Жансон, психіатр і психоаналітик. Він ризикнув застосувати цей метод до дітей — переважно у випадку підлітків, які пережили травму. Як він стверджував, суб’єкт міг у такий спосіб пережити друге народження. Вивести назовні шок і почати нове життя з очищеною душею…

Волокін годинами міг слухати цього старого чоловіка та його справді незвичайні історії. Жансон розповідав, що іноді доводилося затикати вуха ватою у критичні моменти крику, такими стражданнями він бував насичений. Виплеск нестерпного болю, що загрожував роздерти того, хто його почує. Він розповідав також, що бачив, як його пацієнти скручувались у спіраль на підлозі, після того як зі слізьми вивергали із себе крик, спроможні тепер тільки белькотіти, як немовлята…

Детектив увійшов до темного кабінету і, як завжди, відчув як стислося йому горло.

— Ти переконаний у тому, що не хочеш розпочати сеанс?