Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Огидно, що я цього не помічала й не розуміла, інакше не дала б шансу цьому дурному коханню. Усі навколо були мені не раді. Навіть Рейван, попри власні почуття (якщо вони взагалі справжні) не довіряв і тепер не довіряє. Інакше давно б у всьому зізнався, інакше не ховав би від мене цей проклятий четвертий поверх, інакше не наразив би на жодну зі згаданих його сестрою небезпек.

У що мені тепер вірити?

Пересічна слабка особа, не гідна великого світу – от, хто я для цієї сімейки.

- Годі! – перевертень перервав потік швидкого дівочого мовлення. - Моє рішення остаточне, й ніщо його не змінить. Анна стане моєю дружиною, хочеш ти того чи ні.

Я поникла. В голові перепліталося стільки думок, що холодною хвилею накинулася розгубленість. Я завмерла посеред пустого кам’яного коридору, роздавлена вагою шоку.

Рейван убив Роджера і, схоже, теж дотичний до якоїсь демонської секти. А Ейра мене зневажає і говорить про вбивства так, наче це для неї звична буденність.

Відколи подібні речі втратили статус дикості й антигуманності, перейшовши в розряд нормальності?

Відколи це я розучилася розбиратися в людях?

- Схаменися, прошу! – дівчина скочила з місця і зникла з поля зору, вочевидь наблизившись до брата. - Алейна – нічим не гірша цієї дурепи. Вона багата, впливова, зі знатного роду, віддана архонту не менше твого, до того ж кохає тебе до нестями…

- Припини, – дратівливе.

- Покинь Анну бодай заради її рятунку. Вона не зрозуміє тебе, а ти не зможеш дурити її вічно. Рано чи пізно вона дізнається, кому ти служиш і скільки крові щодня проливаєш. Та й знать не зрозуміє твоєї секретності стосовно неї. Їй не довірятимуть, її намагатимуться усунути. Не здивуюся, якщо вже за кілька днів вона опиниться у в’язниці очисної станції.

Я затулила рот долонею, щоби не скрикнути.

Звідки вони знають про це місце? Чому в такій звичній манері про нього згадують? Невже вони й до цього жаху якось причетні?

Хоча ні... Я не хочу знати відповіді на ці запитання. Не впевнена, що правда мене вкінець не знищить. Узагалі уявлення не маю, як на все реагувати.

Рейван тепер здається мені монстром. Таким коханим і таким ненависним водночас! Але він усе одно вбивця, який не цінує людських життів. Невже я й цього разу помилилася? Невже він насправді такий страшний, як говорить про нього Ейра?

Нам однозначно треба поговорити. Тільки зараз я до цього не готова. Вже не певна, що ця розмова буде безпечною для мене.

- Не опиниться! – тим часом упевнено відповів мій наречений. - Після навали братерників відділ у Белваторі довелося закрити, тож тут тепер безпечно. А за межі столиці я без себе її не випущу.

- Та яка різниця, де і як вона помре? Головне, що це точно станеться. І вину нестимеш саме ти.

- Годі, мене втомила ця безглузда розмова!

Почулося важке зітхання й тихе:

- Подумай над моїми словами, доки не пізно. Якщо не можеш покинути – заховай її десь і тримай, як таємну коханку. Тільки не ганьби наш рід цим безглуздим весіллям. Не випробовуй терпіння архонта.

Запанувала тиша. Я подумала, що на сьогодні з мене досить потрясінь. І без того їдка жовч підійшла до горла, однак двері в кабінет раптом з гуркотом відчинилися, впустивши пораненого захеканого Деркана.

- Ваша Світлосте, – мовив він хрипко, притримуючи правою рукою лівий бік, звідки цівками стікала кров. - До катівні увірвалися: Карлоса і його сім’ю забрали.

- Хто? – гнівне. Та таке, що я й сама злякано знітилась.

Рейван підбіг до свого помічника і схопив того за плечі, добряче ними труснувши.

- Їх було декілька. Четверо, може п’ятеро. Але… – хлопець замовк, скривившись.

- Що? Говори!

- Серед них була особиста слуга вашої нареченої.

Всередині мене щось боляче обірвалося. Дзвінкий шум застиг у вухах, відрізаючи від звуків реального світу.

Орест. Лідія. Ейра. Рейван. А тепер ще й Софі.

Всі… Всі вони зрадили мене. Покинули чи обманули – не має різниці, бо однаково завдали невимовного болю. В цьому світі нікому не можна вірити. Тільки вороги спроможні на правду, бо вона їм вигідна. Друзі, кохані, рідні – завжди брешуть.

Батько, Марфа, Орест, Софі, Рейван – усі мені брехали. Натомість пан Устим, який усе життя ненавидів мене, першим сказав правду. Алейна та пані Сівілла теж натякали на те, що від мене приховував коханий, а заразом і його сестра. Однак я була сліпою. Завжди.

Воістину наївність – це те, що обходиться дорогою ціною. Цей стан розплющує нам очі на подекуди нестерпну, неприємну, колючу й болісну правду. Зневірює чи, навпаки, допомагає знайти в собі нову віру; загартовує характер і силу духу; дарує неоціненний досвід, що стає джерелом непохитної впевненості. Сильні виживають, а слабкі здаються і, зрештою, ламаються, переможені тяжкими реаліями світу. Наївність означає сліпоту, отже, завжди є людською слабкістю. Саме тому, щоб уникнути розчарувань і не бути переможеним цим світом, потрібно вчасно зняти рожеві окуляри й поглянути на все чистим орлиним поглядом.

І я з цим запізнилася. Тому правда мене знищила…

- Знайдіть і захистіть Анну! – наказав Рейван воїнам, котрі з’явилися після приходу Деркана. - Софію приведіть до мене. Живою чи мертвою – ролі не грає. Втікачів убийте. Я дізнався все, що хотів.

Я теж дізналася все, що повинна була.

Цієї правди вистачить з головою.

Зібравшись із силами, я помчала до виходу. Десь через три хвилини вискочила у звичний коридор для слуг і побігла до своєї кімнати. В мені зріла відчайдушна впевненість щодо подальших дій.

Цей будинок не може стати моїм домом.

І не впевнена, що взагалі хочу бачити його господаря.

Попри все почуте, я досі до нестями його кохаю. І від цього серце болить іще більше. Я боюся, що пробачу. Боюся, що вигадаю сотні виправдань його жорстокій поведінці. Боюся, що знайду в собі сили на вічний самообман і повернення до кайданів наївності. А це було би безмірною дурістю, кроком до завуальованого самогубства. Якщо не перевертень, то його сестра точно за кілька днів мене знищить.