Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

і в святилище Муз та чули там голоси, які доручили насамперед Лісієві й усім іншим, хто складає промови, а відтак Гомерові та всім, хто писав вірші для співу чи не для співу, а в третю чергу Солонові й кожному, хто писав твори про державний устрій, називаючи їх законами, сказати таке: якщо творець написав свої твори, знаючи, в чому полягає істина, і може при розгляді відстояти те, що написав, і якщо він здатний у розмові вказати на слабкі місця ним написаного, то такого чоловіка слід іменувати не за творами, [D] а за тією метою, до якої були спрямовані його зусилля.

Ф е д р. Тоді як же його йменувати?

С о к р а т. Йменувати його мудрим, Федре, по-моєму, було б занадто, і лише самому Богові таке личить. А «любитель мудрості» або щось подібне — ось що більше йому пасує і пристойніше звучить.

Ф е д р. Так, тут усе як належить.

С о к р а т. Отже, якщо для когось немає ціннішого за те, що він написав, опрацьовуючи це [E] протягом довгого часу, чи поєднуючи частини, чи перекреслюючи їх, — ось такого от справедливо назвемо поетом або творцем промов чи законів.

Ф е д р. Звичайно.

С о к р а т. Оце ти й скажи своєму приятелю.

Ф е д р. А ти? Як ти вчиниш? Адже [279] не можна поминути й твого приятеля?

С о к р а т. Котрого?

Ф е д р. Красеня Ісократа{291}. Що йому ти скажеш, Сократе? Як його нам назвати?

С о к р а т. Молодий він ще{292}, Федре, але я хотів би сказати, чого я очікую від нього.

Ф е д р. Чого ж саме?

С о к р а т. Мені бачиться, що він від природи талановитіший за Лісія та й благороднішої вдачі. Отже, не було б нічого дивного, якби у тому виді промов, якими тепер наполегливо займається, він, змужнівши, перевершив усіх інших, хто коли-небудь віддавав свої сили красномовству; до того ж він випередив би їх більше, ніж тепер випереджає всіх юнаків. Відтак, якщо він цим не обмежиться, який же божественний порив вабитиме його до ще більшого! Способові мислення цього чоловіка [B] властива природна любов до мудрості. Ось що я заявляю моєму улюбленцеві Ісократу від імені богів, які населяють цей закуток, а ти повідом те, що тут було сказано, Лісієві, своєму улюбленцю.

Ф е д р. Так воно й буде. Але ходімо, спека вже спала.

С о к р а т. А хіба перед тим, як відійдемо, не годилося б помолитись?

Ф е д р. Безсумнівно.

С о к р а т. Дорогий Пане та інші тутешні боги, на­діліть мене внутрішньою красою! А зовнішнє у мене [C] нехай буде у згоді з внутрішнім. Багатством я вважаю мудрість, а золота нехай би я мав стільки, щоб ні винести, ні вивезти не було б під силу нікому, крім людини, яка в усьому знає міру. Чи просити нам ще про щось, Федре? По-моєму, така молитва достатня.

Ф е д р. Помолись про це і для мене. Адже у друзів усе спільне.

С о к р а т. Ходімо.

Примітки

Апологія Сократа

«Апологія Сократа» (єдиний твір Платона, складений не в діалогічній формі) входить, разом із двома діалогами — «Крітоном» і «Федоном», — до трилогії, присвяченої останнім дням життя славетного давньогрецького філософа Сократа, засудженого афінським судом до смертної кари. Річ у тім, що в лютому 399 р. до н. е., коли Сократу виповнилось сімдесят років, троє афінських громадян (державної прокуратури тоді не було): молодий посередній поет Мелет, політичний діяч, шкіряник Аніт і ритор Лікон — подали в суд скаргу на Сократа. Текст цього обвинувального акту, за Діогеном Лаерцієм[1], звучав так: «Сократ винен у тому, що не визнає богів, яких визнає держава, а вводить нові божества. Він також винен у розбещуванні молоді. А кара за це — смерть».

Справа Сократа розглядалася в одній з колегій суду геліастів, тобто суду присяжних. Ця колегія налічувала п’ятсот одного суддю, вибраних з-поміж різних верств суспільства.

Уже задовго до цього процесу серед пересічних афінських громадян почала складатися про особу Сократа неприхильна думка. Так, славетний давньогрецький комедіограф Арістофан, коли Сократові було сорок шість років, зробив його головним персонажем комедії «Хмари», поставленої в 423 р. до н. е. Він зобразив Сократа як шкідливого філософа-софіста, що підриває підвалини традиційної суспільної моралі. Його Сократ — це збірний тип лжемудреця, шарлатана й наставника в пороках, якому приписані теорії різних натурфілософів, від яких реальний Сократ був дуже далекий. Вже в цій комедії можна віднайти два основні закиди: закид у безбожності, яка виражається в тому, що Сократ пояснює явища природи без впливу богів (стародавні греки вірили в цілковиту залежність усіх явищ природи та всього людського життя від волі богів), наприклад, дощ і грози пояснюючи не діями Зевса, а хмар, та закид псування молоді. Це псування полягає ніби в тому, що він навчає юних, як можна брехню видавати за правду, і прищеплює їм неповагу до батьків, традицій, законів.

Водночас процес проти Сократа мав політичне підґрунтя. Обвинувач прямо вказував, як повідомляє учень Сократа, історик Ксенофонт, автор «Спогадів про Сократа» й «Апології Сократа», що Сократ виступає проти афінської демократії і своїми розмовами деструктивно впливає на молодь, вселяючи їй ненависть до демократичного ладу й намагаючись повалити його насильницьким способом[2].

Не могли афінські демократи забути Сократові того, що серед його учнів були люди, відомі своїми антидемократичними поглядами, такі як Алківіад, який зрадив афінську демократію і перейшов на бік ворожої Афінам Спарти, Крітій — керівник реакційного аристократичного уряду під час короткотривалого панування Тридцятьох олігархів (404—403 рр. до н. е.), Ксенофонт, що покинув Аттику й став переконаним прихильником Спарти, та інші. У тогочасних Афінах, які вийшли з Пелопоннеської війни (431—404 рр. до н. е.) розгромленими й виснаженими безперервними війнами, чумою, розгромом флоту, розпадом Афінського морського союзу, блокадою, правлінням Тридцяти олігархів, люди, які знаходились при владі, й серед них Аніт (саме він був головним призвідцем процесу проти Сократа, підмовивши Мелета виступити головним обвинувачем), закликали народ самовідданою роботою підняти економіку, відбудувати сільське господарство, оживити торгівлю й промисловість, а людей, які займалися дискусіями на абстракт­ні теми й своїми безбожними дослідженнями накликали гнів богів на афінян, різко засуджувати. Одним із винуватців Божої кари почали вважати Сократа, а жартувати з афінським демосом, який ревно стояв на боці традиційної релігії, пильно захищав її непорушність, було вельми небезпечно. Досить згадати, що вже раніше, коли на чолі афінської держави стояв великий демократ Перікл, у безбожності були звинувачені Анаксагор, Протагор та Діагор Мелоський.

Усе це не віщувало Сократові на процесі нічого доброго. Афінський кримінальний процес проходив у два тури. У першому турі присяжні повинні були абсолютною більшістю голосів визначити, чи обвинувачений винен, чи ні. В другому турі вони мали після встановлення вини