Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Якщо хтось думає, що політ з тридцять п’ятого поверху відчувається, як це описують у книгах чи фільмах, то нічого подібного. Жодної сповільненої зйомки, жодних сцен з життя, що пролітають перед очима, жодного передсмертного розглядання зоряного неба. Ні, я просто падала з такою шаленою швидкістю, що навіть не усвідомлювала, лечу я головою вниз чи вгору, спиною чи обличчям донизу і як близько до мене земля. Гучний свист закладав вуха, а холодний і потужний потік повітря не дозволяв розплющити очі навіть на мить. Єдина думка в голові: «Я помру розпластаним млинцем на асфальті».

В останній момент мені дійсно здалося, що час сповільнився, хоча швидше не сповільнився, а зовсім зупинився. Я відчула, як ось-ось зустрінуся з землею. Те саме почуття, коли хтось збирається торкнутися тебе, і ти відчуваєш це за секунду до. Мурашки пройшлися шкірою, волоски стали дибки, тіло запульсувало і ледь помітно торкнулося поверхні. І коли я вже очікувала болю від роздроблених кісток, відчула, ніби повільно опускаюсь на м'яку перину. Навіть не на перину, а на саму хмаринку, ніжну невагому хмаринку. Вона втопила мене у своєму пуху, а потім обережно виштовхнула.

Затуманена свідомість не хотіла випускати мене зі своїх обіймів, але несподівано тверда і мокра поверхня піді мною нагадала про реальність. Я розплющила очі і переконалася, що не літаю в небесах з ангелами, а лежу на холодному тротуарі в якомусь провулку. Поруч із уривчастим диханням піднімалася на ноги Лілі, одночасно простягаючи мені руку.

– Давай, швидше.

Дівчина потягла мене вправо, але не встигли ми навіть розігнатися, як з кута вискочила група чоловіків. Різко загальмувавши побачивши нас, вони перезирнулися. Це була всього секундна затримка, але чекати, коли ці хлопці зорієнтуються, мені не хотілося. По чию вони душу сумнівів не лишалося. Лілі була солідарна зі мною, бо ще раніше, ніж я про все це подумала, вона вже тягла мене в інший бік по вулиці. Але зробити більше десяти кроків ми знову не змогли: із протилежного боку нам на зустріч вибігли ще троє чоловіків. Тепер ми опинилися затиснуті між цими двома групами.

– Най його, – тихо вилаялася дівчина.

Лілі не розгубилась і ми майже спокійно пішли назустріч тій зграйці вартових, що була більшою. Вони такому повороту неабияк здивувалися, навіть посміхнулися. Мабуть подумали, що втікачки вирішили добровільно здатися. А я сподівалася на черговий план відьми. Тому коли ми майже впритул підійшли до чоловіків, і дівчина різко смикнула мене вправо, пірнаючи в крихітний завулок, я з повною готовністю зірвалася на біг.

Позаду почулися крики і здається мати (чи то закляття), а потім гучний вибух, але я навіть не спробувала обернутися і подивитися, що там відбувається.

– Біжи-біжи, – підганяла криком Лілі за моєю спиною, і мені це додавало впевненості.

Коли короткий вузький провулочок вивів мене на головну вулицю, я загальмувала. Дівчина вирвалася вперед і без зайвих слів побігла порожньою проїжджою частиною. Внутрішній годинник підказував, що зараз приблизно перша-друга ночі і місто було безлюдним.

Десь у залишеному нами провулку знову щось прогриміло, але цього разу дівчина невдоволено сіпнула головою, стиснувши губи. Не надто добрий знак. Задихаючись від швидкого бігу, я таки змогла видавити із себе питання:

– Куди?

Мене цікавив не сам пункт нашого призначення, а яким чином ми взагалі збираємось втекти від вартових, які (я це чула) вже бігли за нами. Лілі правильно витлумачила моє запитання, і так само коротко відповіла:

– Портал.

Я вже майже видала: «Ти ж говорила, що ми не можемо користуватися порталами, бо нас одразу засічуть вартові». Єдина причина, чому я це не озвучила – моє нерівне дихання. І мені варто було б йому подякувати. Тому що я майже наяву почула знущальний голос Лілі: «А зараз, на твою думку, вони нас не засікли».

Ми вкотре звернули. Наш шлях був якимсь кострубатим: чи то Лілі хотіла збити переслідувачів, чи це була найкоротша дорога до порталу. Коли дівчина різко зупинилася і, перестрибнувши через парапет, зникла за насадженням ялинок вздовж тротуару, я на мить засумнівалась. Але особливого вибору в мене не залишалося: або ялинки, або вартові. Я обрала ялинки.

Пробираючись крізь колючі гілки і намагаючись максимально закрити обличчя, я втратила з поля зору Лілі. Було темно, і якщо вулиці ще хоч деінде освітлювалися, то в заростях дерев нічого не було видно. На допомогу прийшов слух: ліворуч від мене за здоровенним кущем почувся шелест і тріск. Навряд ці кущі сьогоднішньої ночі настільки популярні, що тут можна зустріти ще когось. Коли я протиснулась до пам'ятного чагарника, з іншого боку виринула Ліліна рука, схопила мене і потягла в надра хотілося б рослини, але, судячи з усього, порталу.

Я думала, що переміщуватися за допомогою порталу це те саме, що й телепортуватися, и глибоко помилялася. Коли Лілі переносила нас – це було схоже на падіння з американських гірок, зараз же мене просто перебили в блендері. Свідомість просто висмикнуло з тіла і понесло з божевільною швидкістю: мене кидало в різні боки, закручувало у вир і видавлювало всі соки. Наприкінці мене люб'язно виплюнуло назад у тіло. Я сподівалася, що найстрашніше вже закінчилося, але стало ще гірше. За відчуттям моє тіло пережило не менш вражаючий досвід, і організм вирішив виявити своє невдоволення.

Я впала навколішки і опустила руки на землю. Нудота накрила з такою силою, що за секунду я вже вивертала всю свою вечерю на асфальт у якомусь підворітті. На жаль, це аж ніяк не покращило моє самопочуття. Я продовжувала стояти на чотирьох, боячись поворухнутися. Слабкість у тандемі з запамороченням і нудотою не давали змоги не те що підвестися на ноги, а й відірвати руки від мокрої землі. Лілі набридло чекати від мене дій, тож вона сама перейшла до них. Поклавши свою долоню мені на плече, вона з силою смикнула мене вгору. То справді був необачний вчинок. Варто було мені лише трохи поворушитися, як усі мої нутрощі нагадали про те, що їх і так добряче збовтали, а тому мене знудило ще раз. Знову довелося спертися на руки і завмерти в позі собаки, інакше була небезпека втратити рівновагу і впасти обличчям у свою ж блювоту. Але давати мені спокій ніхто не збирався.