Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Віто, або ти зараз береш себе в руки, встаєш і ми намагаємося втекти поки у нас є хоч примарний шанс. Або я кидаю тебе, і через кілька хвилин ти матимеш справу з вартовими, а вони не звикли церемонитися.

– Я не можу, – ледь чутно простогнала я.

– Значить, через не можу, – гаркнула вона.

Цього разу Лілі схопила мене за комір і підняла на ноги, як незграбну дитину. Я похитнулася, але на щастя більше не намагалася обдарувати цей світ вмістом шлунка (чи там уже було порожньо, чи на нього так вплинули погрози відьми). Не гаючи часу поки я оклигаю, Лілі сама стягувала з моїх плечей куртку. Мабуть, вона подумала, що червона куртка надто помітна деталь, і вирішила її позбутися. Так і виявилося: дівчина підкинула її у повітря, де та й розчинилася. Потім вона махнула головою і її біле волосся, описавши дугу, розсипалося по спині яскраво-рудими кучерями. Це було несподівано, але до речі їй навіть личило. Після цих нехитрих маніпуляцій дівчина взяла мене за руку і ми просто пішли, хоч і швидким кроком.

Вийшовши з непоказного провулка, опинилися на центральній вулиці Хрещатик у хвилині ходьби від майдану Незалежності. Туди й попрямували. Коли на нашому шляху виросла висока колона монумента, я пережила дежавю. Той самий пам'ятник, знову мене сюди тягнуть, і знову це не віщує нічого доброго.

Я була впевнена, що Лілі вирішила сховатися в міжпросторовій петлі, в якій мене мало не стратили. Тому дуже здивувалася, коли, підійшовши майже до самих сходів перед альтанкою монумента, реальність так і не змінилася. Не було вже звичного занурення в петлю, трансформації простору, викривлення звуків – ми просто продовжували йти площею в центрі Києва, наче звичайні перехожі, за якими ніхто не полює.

За монументом стояла компанія молодих людей. Вони емоційно вели розмову, лунав жіночий сміх і чоловічі вигуки. До них ми і попрямували.

Лілі йшла першою, вона ж і гукнула:

– Гей, друзі.

«Друзі» повернули голови в наш бік і розгублено пройшлися по нас очима. Потім здивовано переглянулися між собою і знову повернулися до нас.

– Ми знайомі? – зробив півкроку вперед один із хлопців.

– Так, – з привітною усмішкою заявила Лілі, зупиняючись зовсім близько до нього і пильно вдивляючись йому в очі.

Погляд хлопця одразу ж потьмянів і розфокусувався. Він так і продовжив дивитися в нікуди, поки Лілі швидко обійшла його і підійшла до двох дівчат, які стоять наступними.

– Ми навчалися в одній школі, – продовжувала вона, тепер уже зосередивши свою увагу на дівчатах. Коли й їхні очі згасли, а тіла обм'якнули, Лілі перевела погляд ще на трьох хлопців. – У паралельних класах.

Після цього на площі стояло шестеро застиглих людей, які байдуже втупилися перед собою. Відьма тяжко видихнула і махнула головою, відганяючи втому. Ця незручна тиша трималася недовго. Як тільки Лілі кинула «Що новенького?», компанія присунулась до нас (тепер збоку ми явно нагадували найкращих друзів) і всі разом почали щось говорити. Один із хлопців нахабно обвив рукою талію Лілі, притягуючи її до свого боку. Дівчину це анітрохи не збентежило, вона навіть сама обійняла його у відповідь.

Хлопці активно обговорювали різні новини, перескакуючи з однієї теми на іншу, дівчата підтримували розмову парочкою вставлених фраз. Ми ж із Лілі навіть не прислухалися, що вони кажуть. Я тільки зараз зрозуміла, як сильно тремчу всім тілом. І справа була не в поривах холодного вітру. «Ми ще не в безпеці», – нагадала свідомість. Весь цей спектакль призначений для конкретних глядачів і, згадуючи Станіславського, від того чи повірять вони, залежатимуть наші життя. Ось тільки є одне «але».

– Хіба нас не помітять по аурах чи там сліду? – висловила я свій сумнів.

– Так, шукачі вправні у відстеженні сфарів. Тільки й проти їхньої сили є парочка прийомів. Наприклад, будь-яка, навіть дуже яскрава аура, губитиметься за сильнішим силовим відбитком.

– Що це означає?

– Де ми знаходимося? – запитала Лілі у відповідь.

– Припущу, що тебе навряд чи цікавить адреса і координати, а з магічного тут мені відома лише міжпросторова петля.

– Не просто міжпросторова петля, а найбільша петля у місті. На її створення знадобилися сили не одного шабашу, але й саме її існування випромінює дуже багато енергії. І ця енергія заглушує всі інші джерела сили, як наприклад, відьму та банші.

Мені хотілося в це вірити, але в сьогоднішньому плані Лілі теж була впевнена на сто відсотків і чим усе закінчилося? У мої думки проник напружений голос дівчини.

– Не обертайся і не привертай увагу, – сказала вона, майже не рухаючи губами. Потім подивилась на хлопця, що її обіймав, і вдала захоплену співрозмовницю.

Звісно, першим бажанням було обернутися. Та й взагалі, якщо людина справді хоче, щоб ти не обертався – ці слова останнє, що вона має говорити. Але щоб взнати, що відбувається за моєю спиною, мені не треба було повертатися. Оскільки прямо там, куди був направлений мій погляд, розгорталась аналогічна картина. Троє чоловіків вибігли на площу та стали завзято оглядати територію. Коли один з них майже зустрівся поглядом зі мною, я різко сіпнула головою і повернулася до одного з хлопців «нашої» компанії. Він якраз розповідав чергову кумедну історію, за секунду простором рознісся гучний сміх. Лілі теж вдала, що сміється і я повторила за нею, ігноруючи тремтячі коліна.