Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

— Ти так вважаєш, Хасан-ага? Гаразд, — погодився Тіпун. — Говори, Петре...

Я зробив вигляд, що розгубився. Наче, хотів на вушко шепнути, по секрету, а доводиться — вголос. Але, нічого не поробиш... Раз наставник велить...

— Я подумав, що Хасан-ага не може нести відповідальність за ті біди, що з нами трапилися... Адже, якби так було, хто взагалі взявся б перевозити вантажі? Завжди можна сказати, що крам потонув, згорів або його розбійники забрали, а ти — плати, тому що ми в тому не винні...

Система страхування їм, схоже, теж ще була невідома, але в цілому, хід моїх думок турку подобався. На відміну від Семена.

— Говори зрозуміліше ... — насупився керманич. — А то я щось нічого не втямлю.

— Зараз поясню... Не варто змішувати все в одну купу. Ми привезли купцеві частину товару, ось за цю частину він нам нехай і заплатить. А що пішло на дно — з того ні йому, ні нам зиску не буде. Ось тільки товаришів шкода, та й байдак справний був... — вимовляючи останні слова, я як би випадково кинув погляд на гостроносого негоціанта. Але той натяк зрозумів.

— Добре сказано. Просто і зрозуміло. Тому, ось моє останнє слово. П'ятсот цехінів за ключ. Ще сто — на новий байдак. І ще... ммм, десять... ну, добре... п'ятнадцять золотих. Щоб пом'янути в церкві новопреставлених рабів Божих. Годиться?

Тіпун кивнув і простягнув відкриту долоню.

— Домовилися…

Але в ту мить, коли Хасан скріпив договір потиском, швидко додав:

— А як бути з Чорнотою? У нас же немає мушкетів, щоб з «рибалкою» розрахуватися...

Турок засміявся і помахав пальцем.

— Ох і хитрощі ви, козаки. Ні, на цьому все. Більше жодного шеляга зверху не дам. Самі свої проблеми вирішуйте. А найкраще — просто не повертайтеся в Кизи-Кермен. Ви ж не самі по собі. А чому Ворон «не захотів» на запропоновані умови пристати — інша історія. Нехай Чорнота його питає…

— Тим паче, що байдак потонути міг не третього дня, а завтра... — знову-таки собі під ніс вимовив я.

— О, чудова думка! — схвалив турок. — Знаєш, Петре... Коли закінчиш навчання у Семена і захочеш чогось іншого, знайди мене. Думаю, я матиму для тебе відповідну роботу. А тепер, коли ми про все домовилися, залишилося вибрати час і місце.

— Місце будь-яке, тільки не тут.

— Чому?

— Не знаю... — керманич знизав плечима. — Не подобається мені тут. Занадто багато зайвих очей...

Питання спірне. Чужі погляди я теж відчував спиною, але скільки не озирався, нікого, крім привабливої мулаточки, що ще двічі виникала наче нізвідки, так і не побачив. Але, схоже, Тіпун мав на увазі дещо інше.

— Розумно... — погодився турок. — Мій будинок годиться? Він у Середньому місті. Там ви не будете привертати уваги.

— Згода, — кивнув козак. — Думаю, так буде найкраще. І не безлюддя, і не колотнеча.

— Коли? Чи тут теж є складнощі?

— Ні. Це як раз найпростіше... — Тіпун вдав, ніби щось підраховує в умі. Навіть пальці загинати став, бурмочучи при цьому: — Туди... ага. Ну, і назад... звісно... Думаю, до вечора впораємося, тіпун мені на язик... Значить, вранці і принесемо.

— Навіщо чекати ранку?! — вигукнув «торговець шкірами». — Це зайве... Відразу і приходьте. Хоч опівночі. Я велю вечерю подати. Та й заночувати у мене зможете. Приходьте разом з вашим товаришем. Якщо хочете, звичайно... — поспішно поправився, побоюючись, що керманич знову запідозрить пастку. — Вільному воля, спасенному — рай...

— Подивимося, — невизначено відповів Тіпун. — А як знайти твій будинок, шановний Хасан-ага? Щоб сусідів не потурбувати...

— Не треба шукати. Я теж якраз збирався йти. Та й вам не варто більше затримуватися. Щоб даремно не хвилювати товариша. Того, що зовні чекає.

— Теж правда... — піднявся на ноги керманич. — Саме час. Василь хоч і не з боязкого десятка, але марно головою ризикувати не стане. А потім — шукай вітру в полі. Шкода, через дурість, такі грубі гроші втрачати.

— І я про те ж, — турок скочив на ноги так жваво, ніби пружиною підкинутий. — Підемо разом. По дорозі я і покажу вам свою хатинку. Знайдете легко. Сторож буде попереджений. Виглядатиме. Навіть стукати не доведеться.

Ні один, ні другий при цьому на мене не дивилися. Ну, правильно, пани і слуги живуть не просто окремо, а взагалі у різних світах. Як і охорона... Присутність якої я і раніше відчував лише потилицею. Сподіваюся, вони просто розглядали її, а не цілилися. Але у тім, що і при нашій наступній зустрічі Хасан Ібрагім ібн Дауд буде не сам, можна не сумніватися. І бути готовим до будь-якої каверзи. Гроші нам мали передати хоч і державні, та чому б не покласти їх собі в кишеню? Якщо зробити так, що оскаржити нечесну гру буде нікому.