Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не в силах більше опиратися його поклику, вона підсунулася до шухляди, витягнула листа й поволі відкрила його.
Ізі, кохана!
Сподіваюся, що з тобою все добре і ти тримаєшся. Я знаю, твої мама і тато подбають про тебе. Сержант Накі з доброти своєї дозволив мені написати тобі, але він це прочитає вірогідніше, ніж ти. Якби ми могли поговорити наодинці.
Я не впевнений, чи колись зможу розмовляти з тобою знову. Завжди думаєш, що буде шанс сказати те, що має бути сказане, щоб виправити становище. Але не завжди так буває.
Я не хотів, щоб усе так продовжувалося, я не міг із цим жити. Я не можу описати, наскільки мені шкода, що я тебе образив.
У нас невелика зміна в житті, і якщо все закінчиться так, тим, що зараз відбувається зі мною, то це все-таки вартуватиме цього. Моє життя мало закінчитися багато років тому. Зустріти тебе тоді, коли я думав, що воно закінчилося, і бути коханим тобою, — якби я прожив ще сотні років, я б не міг попросити кращого за це. Я любив тебе так сильно, як умів, Із, хоча це нічого не означає. Ти чудова дівчина, і ти заслуговувала на когось набагато кращого за мене.
Ти сердита і скривджена, нічого не має сенсу. Я знаю, як це. Через те, якщо ти вирішила позбутися мене, я не буду тебе звинувачувати.
Можливо, якщо до цього дійде, нікого не варто судити за його найгіршим вчинком. Усе, що я можу зробити, — це просити в Бога і просити в тебе прощення за ту кривду, яку я тобі вчинив. І дякувати тобі за кожен день, котрий ми провели разом.
Що б ти не вирішила зробити, я прийму і підтримаю твій вибір.
Я буду завжди твоїм люблячим чоловіком,
Том
Ізабель, наче то була картина, а не записка, водила пальцем по листу, йдучи за стійким нахилом, витонченими петлями, ніби намагалася краще зрозуміти значення слів. Вона уявляла його довгі пальці на олівці, який переміщався сторінкою. Знову й знов обводила слово «Том», слово, якесь одночасно чуже і знайоме. Їй спала на думку гра, в яку вони грали, коли вона малювала літери пальцем на його оголеній спині, а він повинен був відгадати, потім робив те саме на її спині. Але цьому спогаду стрімко протидіяв спогад про дотик Люсі. Її дитяча шкіра. Вона ще раз уявила руку Тома, цього разу, як він писав записку Ханні. Наче маятник, її думки гойдалися туди-сюди, між ненавистю і жалем, між чоловіком і дитиною.
Вона забрала руку з паперу і прочитала лист знову, цього разу намагаючись зрозуміти значення слів на сторінці, чуючи, як Томів голос промовляв їх. Вона читала лист знову й знову, відчуваючи, ніби її тіло розривалося навпіл, поки нарешті, здригаючись від ридань, Ізабель наважилася.
Розділ 35
Коли в Партаґезі дощить, хмари виливають на місто воду і промочують його наскрізь. Тисячоліття таких потопів породило ліси на стародавньому суглинку. Небо темніє, і швидко падає температура. Великі канави розсікають ґрунтові дороги, а несподівані повені роблять їх непрохідними для легкових автомобілів. Річки пожвавлюються, відчувши нарешті запах океану, з яким вони були так довго розділені. Їх ніщо не зупинить в наполегливому бажанні повернутися до нього — повернутися додому.
Місто затихає. Останні кілька коней сиротливо застигли зі своїми екіпажами, поки дощ стікає з їхніх шор і краплі відскакують від автомобілів, численність яких тепер переважає. На головній вулиці люди стоять під широкими дахами на терасах крамниць, склавши руки і невдоволено скривившись. Позаду шкільного двору купка шибайголів тупає в калюжах. Жінки з роздратуванням дивляться на білизну, не зняту з мотузок, і коти прокрадаються в найближчі зручні двері, зневажливо нявкаючи. Вода стрімко плине повз військовий меморіал, на якому потьмянів золотистий напис. Вона стікає з церковного даху крізь рот ґарґульї, на нову могилу Френка Ронфельдта. Дощ, не перебираючи, змінює і живе, і мертве.
У Тома промайнула думка, що Люсі не злякається. Він пригадав тремтливе відчуття в грудях від здивування через те, що маленька дівчинка, сахаючись блискавки, сміялася.
— Зроби, щоб гриміло, татку! — кричала вона й чекала гуркоту грому.
— Чорт забирай! — вигукнув Вернон Накі. — У нас знову тече.
Водостік з пагорба біля відділку був набагато більшим, аніж просто «протікання». Вода плинула в задню частину будівлі, яка була розміщена нижче, ніж передня. Протягом декількох годин камеру Тома на шість дюймів заповнила вода, що затікала туди і зверху, і знизу. Хатній павук залишив свою павутину в пошуках чогось безпечнішого.
З’явився Накі з ключами в руці.
— Твій щасливий день, Шерборне.
Том не зрозумів.
— Зазвичай трапляється, коли так багато дощить. Стеля в цій частині руйнується. У Перті завжди обіцяють відремонтувати її, але, як правило, тільки присилають когось, щоб дещо підлатати її. Однак трохи сердяться, коли арештанти помирають до суду. Тобі краще піднятись у приймальню на деякий час. Поки висохне камера. — Він залишив у замку ключ неповернутим. — Ти ж не будеш нерозумним, правда?
Том пильно поглянув на нього й нічого не промовив.
— Гаразд. На вихід.
Він пішов за Накі до приймальні, де сержант надів йому на зап’ястя один наручник, а другий причепив до труби.
— Поки йтиме дощ, напливу відвідувачів не буде, — мовив він Гаррі Ґарстоуну й усміхнувся зі свого каламбуру. — А Мо Маккекі[18] помре від заздрощів.
Окрім грому та дощу, котрий перетворював усю поверхню на барабан або тарілки, нічого не було чутно. Вітер зник, і на вулиці тиша, тільки накрапує дощ. Ґарстоун взявся за швабру й рушники, намагаючись урятувати ситуацію всередині.
Том сидів, дивлячись крізь вікно на дорогу, уявляючи, який був би зараз вигляд із галереї на Янусі: доглядач почувався б так, наче він у хмарі і небо знизу. Шерборн спостерігав, як стрілки годинника повільно рухаються навколо циферблата, ніби там зосередився весь час світу.
Щось привернуло його увагу. До відділку наближався невеликий силует. Ні плаща, ні парасолі, зі складеними на грудях руками і зігнувшись уперед, наче притулившись до дощу. Він миттю впізнав обриси. Через якусь хвилину Ізабель відчинила
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман», після закриття браузера.
