Читати книгу - "Нічний черговий"

Наступного дня я пішов у галерею забрати картини. Евелін мала зустрітися з кимось у посольстві, і я пішов сам. Бонеллі був задоволений. Виявляється, він продав ще кілька картин. Загортаючи мої картини, він щось наспівував: я впізнав арію з «Тоски». Квінна у галереї не було.

— Він раптом відчув себе неабияким талантом,— сказав Бонеллі.— Після розмови з вами день і ніч працює. Знаєте, містере Граймс, ви на нього дуже добре вплинули. До цього він просиджував у мене годинами, дивився на результати своєї кількарічної праці, і нічого не траплялося. Нічого. Художникові, а надто молодому, час від часу потрібен якийсь свіжий стимул.

— І не тільки художникові,— потвердив я.

— Звичайно, ви маєте рацію,— погодився Бонеллі.— Не тільки в художників трапляються періоди депресії. У мене бувають хвилини, коли я питаю себе, чи не марно прожив життя. Думаю, що навіть в Америці...— Він знизав плечима, не докінчивши речення.

— Навіть в Америці...— погодився я з ним.

Коли я повернувся до готелю, Евелін ще не було,— Я поставив картини на камінну полицю і причепив до них папірець, на якому писав: «Любій Евелін. З вдячністю. Рим», — і поставив дату. Потім вийшов на вулицю, пішов на віа Венето, зайшов у кав'ярню і сів пити каву, спостерігаючи за перехожими. Я хотів, щоб Евелін побачила картини і записку без мене.

Коли я повернувся до готелю, вона, примостившись на ліжку, розглядала картини. І плакала. Нічого не сказавши, вона кинулась до мене, поцілувала й потягла мене в ліжко.

Через деякий час вона сказала:

— Я — погань.

— Ну, починається,— пробурмотів я.

Вона відсунулась від мене і сіла.

— Я повинна була сказати тобі, чому я приїхала сюди. Тобто в Італію.

— Я дуже радий, що ти приїхала. І облиш усе це. Я не хочу знати, чому ти назвала себе поганню.

— Я вагітна,— повідомила вона.— Від тебе. В той день, коли ми з тобою познайомились, у мене вдома не знайшлося таблеток. Але ти не повинен мені вірити, якщо не хочеш.

— Я тобі вірю.

— Я вже збиралася перервати вагітність,— сказала Евелін,— коли мені подзвонив Лорімер.

— Я дуже радий, що він це зробив.

— Я завжди думала, що не хочу мати дітей,— вела далі Евелін.— Але коли Девід сказав мені, де ти... Я зрозуміла, що сама себе обдурюю. У цьому. І ще багато в чому. Я кинула роботу. Досить з мене урядових проблем. У Вашінгтоні я сама себе знищувала. Як і всі мої знайомі. І я холоднокровно, як усі юристи, вирішила зробити тобі одну пропозицію...

— Яку?

— Запропонувати одружитися зі мною,— сказала вона.

— Так уже й холоднокровно? — спитав я.

— Я хотіла тобі сказати, що після народження дитини ми зможемо розлучитись. Я не хочу мати байстрюка. Така розумна, сучасна й емансипована жінка, як я.— Вона жалібно засміялась.— І я мало не повелась, як дурна школярка. Але потім, після того тижня на узбережжі.— Вона безпорадно махнула рукою.— Ти був такий добрий. А ці картини стали останньою краплею. Не знаю, як тепер бути.

Я глибоко вдихнув повітря.

— У мене є краща пропозиція,— сказав я.— Ми могли б одружитися, мати дитину й не розлучатися взагалі.— Сказавши це, я відразу ж пошкодував. Наді мною збиралися хмари, я не мав права одружуватись. Однією з цих хмар була Пет. Я мало не одружився з нею, все розладналося не з моєї вини. Я намагався її забути, але марно. Навіть коли Евелін спала поруч зі мною, я дедалі частіше згадував Пет.

І я з полегкістю почув, як Евелін сказала:

— Не треба вирішувати все відразу. По-перше, я могла збрехати.

— Що саме?

— Ну, про те, хто батько дитини.

— Але навіщо?

— Ти не знаєш, що жінки так роблять?

— А ти брешеш?

— Ні.

— Ну й добре,— сказав я.

— Але і в цьому разі,— вона покрутила головою,— на треба поспішати.— Я не хочу потім нудьгувати вдома і каятись. Не хочу все своє життя шкодувати. Збережи своє благородство для чогось іншого, не такого важливого. Нам треба трохи подумати. Нам обом треба все обміркувати. Ми повинні знати, що робимо. Давай зачекаємо кілька тижнів.

— Але ж ти казала...— її несподіваний опір спонукав мене до впертості.— Адже ти приїхала в Італію...

— Я пам'ятаю, що казала. І знаю, чого приїхала в Італію. Але тепер усе змінилося.

— Що саме?

— Я змінилася,— відповіла Евелін.— Ти був для мене чужою людиною, яку я хотіла використати. Але тепер ти для мене не чужий, і я не можу тебе використовувати.

— Хто ж я тепер?

Вона сумовито засміялася.

— Скажу іншим разом. Ходімо краще трохи вип'ємо. Мені треба випити.

— Пам'ятаєш, що ти мені сказав у перший вечір нашого знайомства у Вашінгтоні? — спитала Евелін. Ми саме прогулювались по віа Кондотті, заглядаючи знічев'я у вітрини. Після нашої розмови в номері ми більше не поверталися до теми одруження. І поводились так, ніби тієї розмови не було взагалі. Але стали уважніші, ніжніші одне до одного. Хоча в наших стосунках з'явився і якийсь присмак смутку.

— То що я тоді сказав?

— Що ти — простий сільський хлопець із багатої родини.

Я кивнув головою.

— І ти мені повірила?

— Ні.

— Правильно зробила.

Вона посміхнулася.

— Ти забув,— зауважила вона,— що за фахом я юрист. То чим же ти займаєшся? Я повинна це знати як твоя майбутня дружина.

— Не турбуйся,— спробував я її заспокоїти.— У мене вистачить грошей, щоб забезпечити сім'ю.— Я вирішив поки що не обговорювати все детально. Хтозна, як воно все буде.

— Я зовсім не прагну, щоб мене хтось забезпечував,— заперечила вона.— У мене в самої є гроші. До того ж я завжди зможу заробити на життя. Я щось не пригадую, щоб юристи в Америці терпіли голод.

— Чому в Америці? Ти не хочеш жити в Європі?

Вона похитала головою.

— Європа не для мене. Я люблю тут відпочивати, але не змогла б жити постійно.— Вона допитливо поглянула на мене.— У тебе є причини не бажати повернутись додому?

— Ні.

— Ти кажеш неправду.— Вона зупинилася.

— Можливо,— погодився я.

— Хіба з цього треба починати подружнє життя?

— Я ж у тебе нічого не питаю.