Читати книгу - "Все королівське військо"

— Він і тепер пудить у ліжко? — спитав я.

— Іноді,— серйозно відповів Учений Прокурор.

Я подивився на Джорджа. Він безгучно плакав, по його гладеньких пласких щоках текли сльози, але щелепи й далі перемелювали хлібну скоринку.

— Поглянь на нього,— мовив я.

Учений Прокурор поглянув на Джорджа.

— Дурний я, дурний,— забурмотів він з досадою і покрутив головою, так що на його чорний комір впало ще кілька пластівців лупи.— Дурний, що завів про це мову при ньому. Старий і дурний — усе забуваю…— І, отак досадливо бурмочучи, крекчучи й хитаючи головою, він налив у миску супу, взяв ложку й підійшов до Джорджа.— Дивись, дивись,— сказав, нахиляючись і підносячи Джорджеві до рота ложку з супом,— ось тобі супчик… смачний супчик… поїж трохи.

Та з очей Джорджа й далі текли сльози, і він не розтуляв рота. Одначе щелели його вже не жували. Вони були міцно зціплені.

Старий поставив миску на підлогу і, не забираючи ложки від Джорджевого рота, другою рукою лагідно погладив його по спині, весь час тихенько стривожено квокчучи, мов курка над своїми курчатами. Раптом він звів очі на мене, так що окуляри повисли на самому кінчику носа, й по-материнськи сварливо промовив: — Просто не знаю, що й робити… не хоче їсти супу… нічого не хоче їсти, крім солодощів… крім шоколадних цукерок… Просто не знаю…— І голос його завмер.

— Мабуть, ти сам його розбещуєш,— сказав я.

Він поклав ложку назад у миску, що стояла поруч на підлозі, і почав нишпорити в кишенях. Нарешті видобув шоколадку, трохи розм’яклу від тепла, й узявся злущувати з неї налиплу фольгу. Джордж дивився на ті маніпуляції, і по щоках його спливали останні сльози, а мокрий рот розтулився в радісному очікуванні. Та своїм короткопалим пухкеньким лапам волі не давав.

Потім старий відламав шматочок шоколаду, всунув його між очікувально розтулені губи і допитливо втупився Джорджеві в обличчя — а тим часом, напевне, десь у темній глибині рота жарко спалахнули смакові сосочки, і залози із млосним, солодким, щасливим зітханням пустили сік, і по обличчю Джорджа розлилося тихе й глибоке утробне блаженство, наче в святого.

«Ну,— мало не сказав я старому,— ось ти твердиш, що фізичних причин не буває, але ж плитка шоколаду — це річ фізична, а поглянь, що вона спричинила: дивлячись на його обличчя, можна подумати, ніби він причастився тілом Христовим, а не шматочком «Херші». То як же ти визначиш різницю, га?»

Та я цього не сказав, бо дивився на старого, що стояв нахилившись, у звислих з носа окулярах, в обвислому костюмі, з одвислим черевом, і вже тримав напоготові новий шматочок шоколаду, і тихенько квоктав, а обличчя його сяяло щастям, інакше й не скажеш; і, дивлячись на нього, я раптом побачив цього чоловіка в довгій кімнаті у білому будинку біля моря,— цього самого чоловіка, але зовсім не такого,— а в ранній темряві по віконних шибках періщив дощ, принесений шквалом з-над моря, але то був приємний, мирний шум, бо в каміні витанцьовувало полум’я, і дощові патьоки на чорній шибці здавалися срібною пряжею, і срібло змішувалося з відблисками вогню на склі, а той чоловік нахилявся, простягав щось і казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато, але зараз тільки шматочок,— і чоловік відламував і давав мені шматочок,— оцей один, і все, бо скоро вечеря, а от після вечері…»

Я дивився на старого, і всередині у мене потепліло, а в грудях ніби розтав якийсь великий клубок,— здавалося, я носив його там так довго, що вже й не помічав того, і оце тільки тепер, коли він раптом зник і мені стало вільно дихати, знову згадав про нього.

— Батьку,— мовив я.— Батьку…

Старий звів на мене очі й невдоволено спитав:

— Що?… Що ти сказав?

Ох батьку, батьку! Та його вже не було в тій довгій білій кімнаті на узбережжі й більш ніколи не буде, бо він пішов звідти. Чому? Чому… Тому що не мав досить чоловічої твердості, щоб порядкувати у власному домі, тому що був дурень, тому що… І пішов звідти так далеко, цими сходами, до цієї кімнати, де якийсь старий нахилився з шоколадкою в руці та миттєвим виразом щастя — якщо то справді було щастя — на обличчі. Але тепер того виразу на обличчі вже не було. На ньому відбивалося тільки легке роздратування старої людини, яка не зовсім зрозуміла, що їй сказали.

Одначе і я пішов дуже далеко від тієї довгої білої кімнати на узбережжі — пішов, звівшись з килимка перед каміном, де сидів зі своїм іграшковим цирковим фургончиком, кольоровими олівцями та папером, чуючи, як періщить по шибках шалена злива, і де тато нахилявся до мене й казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато»,— і опинився в цій кімнаті, де Джек Берден стояв, зіпершись об стіну, з сигаретою в зубах. І ніхто не нахилявся до нього й не давав йому шоколаду.

Отож, дивлячись на обличчя цього старого, я сказав у відповідь на його невдоволене запитання:

— Та ні, нічого.

Бо саме так воно й було. Хоч би там що було колись, тепер із того нічого не лишилося. Немає того, що було, не буде того, що є, і піна, така сонячно-біла на гребенях розбурханих вітром хвиль, після відпливу залишається на твердому піску, наче бруд у раковині після миття посуду.

Одначе щось же таки залишається: бруд на піску. І я сказав:

— А втім…

— Що?

— Розкажи мені про суддю Ірвіна,— попросив я.

Він випростався й став проти мене, кліпаючи вицвілими очима з-за окулярів,— так само, як тоді, коли зайшов зі світла в сутінь мексіканського ресторанчика.

— Про суддю Ірвіна,— повторив я.— Пригадуєш, був у тебе такий щирий друг.

— То були інші часи,— пробурчав він, пильно дивлячись на мене й тримаючи в руці розламану шоколадку.

— Певно, що інші,— мовив я і, дивлячись на нього, подумав: «Ще й як з біса певно». Тоді сказав: — Але ж ти пам’ятаєш.

— Ті часи вже мертві,— мовив він.

— Хай так, але ж ти живий.

— Той грішник, яким я був, який прагнув марної слави й неправедного збагачення, також помер. І коли я й тепер грішу, то не з власної волі, а через слабкість мого духу. Я зрікся всякої