Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

Зайшовши до великої зали, яку Яфіан охарактеризувала «Серцем планувальника», я з першого кроку ловлю на собі погляди багатьох знайомих мені деандантів. 

Не встигнувши оглянути всю залу, одразу хапаю руками Лію перед собою, яка прибігла з іншого кутка кімнати, щоб обійняти мене. Її вигляд стривожив мене, оскільки очі були наляканими, а рот вигинався у смутку. 

– З тобою все добре? – питаю я, не розуміючи, як краще почати розмову.

– Ти б бачила як вона ці дві години місця собі не знаходила. Вже збиралася подумки хоронити, – раптом озвався Гілберт, солдат Третього, з кутка кімнати, де розсівся поряд з іншими бійцями свого угруповання на великому кутовому дивані. 

Я знала його лише з балачок своїх товаришів, тому трішки задивилась на його гостру форму обличчя та підозрілі чорні очі. 

– Де тебе носило? Чому ти не відповідала на дзвінки та повідомлення з робочого або особистого телефону? – запитує мене Рюджін, котра стояла посеред зали. Але вона була не злою, а більше налякана моєю відсутністю.

Рюджін я знала вже краще. Кілька разів ми з нею та Стенлі утрьох пересікались у столовій та сідали за один стіл, перекидуючись реченнями, коли коментували якісь дивні суперечки між іншими солдатами, як у кінотеатрі. І я в деякій мірі вважала їх своїми новими друзями. 

Мені треба було заводити інші знайомства, а не весь час тинятись з моєю основною трійкою, щоб дізнатися більше про роботу Третього угруповання та тісніше спілкуватись з його солдатами.

– Робочий розрядився. А особистого у мене немає, – відповідаю їй я.

Загалом, особистий телефон у мене був (бо мій рюкзак з роздягальні театру забрали разом з усіма речами), але без юарської сім-карти від нього не було жодної користі. А інші мої особисті речі так і не перевезли з Феарру, оскільки я не надавала запиту до підрозділу підтримки. Та мені вони і не потрібні, тому що скоро я все одно повернусь додому. Ось отримаю пару поранень на цьому завданні, мені оформлять законний вихідний, і я нарешті втечу звідси. 

– Розрядився? Як? Аккумулятор телефонів Організації підтримується дистанційно з технологічного корпусу. Він ніколи не розряджається, – пояснює мені Емілія, сидячи поруч з Гілбертом, Заяном та Кенджі. 

Емілія – беззаперечно, дивна персона. Часом поводиться так, наче ми найкращі подружки, а часом дивиться на мене настільки зверхньо, наче я їй життя зіпсувала. Я не дуже хотіла чіплятись за неї, тому загалом обходила стороною.

– Я й сама не знаю, як так вийшло, – дістаю свій пристрій зв’язку з кишені куртки та кидаю на руки Емілії, – але він дійсно розряджений. Можеш сама впевнитись, якщо не віриш.

– Я їй вірю, – раптово озвався до Емілії Стенлі. – Чому б це вона стала ігнорувати командира?

Я подякувала єдиній людині, яка вірила мені, й зняла куртку, слідкуючи за тим, як те саме зробила Яфіан. 

– Доречі, де він? – запитала вона у присутніх.

– Відійшов кудись ще п’ять хвилин тому. Сказав чекати, – відповіла Маджорі. 

І вона тут. Ще цього не вистачало. 

– Цікаво, чому вони обрали тебе замість Ханни? – запитала Маджорі, не відводячи від мене погляду. – Вона сильніше та досвідченіше за тебе, але чомусь на цю місію затвердили саме тебе. 

– Заткнися, Маджорі, – різко видала Лія, здивувавши навіть мене. – Ми тут не для того, щоб присоромлювати когось. Зараз єдине, про що ми повинні думати – це завдання. 

– Хто б ще так солодко казав, як не новачки, котрі вперше виїдуть з цього місця? – почала глузувати Маджорі.

Та її насмішку перебив Норман. Я задумалась над тим, чи потрібно мені це виїзне завдання, якщо Норман буде моїм товаришем на полі бою. 

– Взагалі-то, я теж новачок, тому якщо ти хочеш глузувати з них, називаючи новачками, викресли мене з цього списку! – скрикнув він. – От кому тут треба перейматись, так це цій злюці. 

Він втупився у мене своїми очима, і мені захотілось задушити його прямо тут, перед іншими, наплювавши на Сейна, який міг зайти у планувальник будь-якої миті.

– Ренделле, заспокойся. Від твого крику у мене скоро голова лусне, – озвалась Стефанні, масажуючи скроні пальцями. 

Я одразу згадала її, як тільки побачила на першому тренуванні зі снайперства. Ця темноволоса жінка була у театрі та вколола мені снодійне, коли я вже була на половині шляху втечі звідти. «Вона не дала мені втекти до зупинки та саме через неї я й застрягла тут». Стефанні ніколи не звертала на мене уваги, і взагалі ігнорувала мою присутність в угрупованні. І тепер вона ще один член моєї команди.

– Не вказуй що мені робити, жінко, – відповів їй Норман та всівся у велике кресло біля дивану. Стефанні закотила очі та зайняла місце біля Патріка, у двомісному м’якому кріслі. 

– Ну реально, чому ви такі серйозні? – знову запитала Маджорі. – Це лише ще одна легка виїзна місія. Приїдемо, поб’ємось, знищимо все або всіх кого потрібно та поїдемо назад. Це все затягнеться максимум на десять годин разом з дорогою туди й назад. 

– Або ми всі помремо… – прошепотів з кутка зали Дріан. 

Я приємно здивувалась, побачивши його, зовсім неушкодженим та зціленим. Тільки півтора місяця тому я бачила його сидячим у колісному кріслі, а зараз він виглядає навіть краще, ніж до оцінювання. Цілителі Орзаху справді роблять неймовірні дива. Мені здалося, що Дріан навіть помітно виріс та помужнів.