Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

солдатів зі складу Катеринославської армії, що розташувалася на березі Дністра, із частин, розташованих у Запрутській Молдавії, Каушанах, Бендерах, а 1790 р. — із Приморського і Троїцького полків, дислокованих в Аккермані. Не припинялось дезертирство солдатів у Придунайські степи і після закінчення війни. Так, у 1794 р. втекла за Дністер після повстання частина солдатів із Костянтинівського і Житомирського полків, Волинської бригади (усього близько понад 850 осіб). Під час допиту одного зі спійманих утікачів з’ясувалось, що ті, хто ховався від виявлення, отримували поради від місцевих жителів, щоб «по різних місцях не вештались та російського одягу не носили, а ходили під виглядом молдаван, як одягом, так і волосся підрізали».

Поділи Речі Посполитої і, як наслідок, розподіл українських земель між Росією і Австрією сприяли появі таких груп населення, як «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини».

Частина утікачів, які переходили у Придунайські землі, поповнювали ряди задунайських козаків. Уже 1797 р. російський агент у Галаці П. Ренський повідомив генеральному консулу в Яссах 1.1. Северину про те, що «турецьких запорозьких військ кошовий» приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі розповів, що задунайських козаків вже є близько 20 тис. і внаслідок розпочатих військових дій проти заколотників Пазванд-оглу, був надісланий один зі старшин ще збирати козаків вниз по Дунаю.

У 1803—1804 рр., поповнивши свою чисельність утікачами з України, задунайці витіснили некрасівців і заклали Кіш у Катирлезі. Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів свідчать про появу в цей період у Придунайських землях численних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 р. повідомляв херсонському військовому губернатору О. Г. Розенбергу про те, що задунайські запорожці, які брали участь у боротьбі турецьких урядових військ із заколотниками Пазванд-оглу, одержали дозвіл султанського двору селитися «по ордах татарських» в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці самі дані повторювались декілька разів у донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра. Кіш у Катирлезі проіснував до 1805 р. і був зруйнований турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівцями.

Нова російська-турецька війна, що розпочалась у листопаді 1806 р. за землі поза Дністром, поставила перед військовим керівництвом Росії нове завдання — залучити задунайців на свій бік. Створенням Усть-Дунайського війська царська адміністрація передбачала взяти під свій контроль місцеве українське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, завдати рішучого удару Задунайській Січі. До війська дозволяли набирати задунайських запорожців, колишніх чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які проживали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 р. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак не допустити проникнення у військо українських і російських утікачів з 1806 р. було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що «в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи про їхній стан документів, що дають змогу обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє». За національним складом у війську 73 % становили українці, 10,5 % — росіяни, 6 % — поляки, 4,3 % — молдовани і волохи, 2,3 % — болгари, 1,9 % — серби, 2 % — угорці, греки та інші. На середину липня 1807 р. у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.

Цікавим є те, що список походження усть-дунайських козаків дає можливість підтвердити наявність у Придунайських землях усіх зазначених вище груп українського і російського населення. Так, із турецьких запорожців 25,5 % усть-дунайців; з колишніх чорноморців — 20,1 %; з російських підданих, що зайшли за Дністер, — 28,8 %; з козаків, які народилися в Туреччині, — 8,2 %; з австрійських підданих — 6,5 %; з підданих Польського королівства — 3,8 %; сербів — 26 1,9 %; болгар — 2,3 %, інших — 2,9 %.

Масовий рух селян у Придунайські землі за «козацькою волею» викликав тривогу уряду, внаслідок чого 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім’я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів щодо повернення утікачів до Росії.

Для його ліквідації на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенантом І. О. Нікорицею. Вона повинна була заарештувати всіх утікачів та повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Частина з них перейшла за Дунай до запорожців, частина лишилася в Бессарабії і вже у 1828 р. сформувала у Придунайських землях Дунайське козацьке військо, у якому 34 % становили українці та 15,5 % — росіяни.

Після закінчення війни задунайські запорожці отримали поповнення з України і в 1812 р. вирушили на некрасівські поселення. Вони оволоділи Катирлезом, але Січ там не поновили, а пішли далі і зайняли головний центр некрасівців — селище Великий Дунавець на Георгіївському гирлі, де і заклали Січ. З 1814 до 1828 рр. саме тут існувала так звана Дунавецька Січ. За період свого існування Січ поповнювалась здебільшого утікачами з України та Росії: колишніми козаками, кріпаками, дезертирами російської армії та іншими і відіграла значну роль у процесі залучення українського і російського елементу в Придунайські землі.

Розселенню українського і російського населення у Придунайських землях сприяла політика власне Туреччини. У ній, на нашу думку, можна визначити два основних напрями. Кожен з них переслідував мету закріплення турецької влади в Придунайських землях. Перший напрям провадили офіційні установи й уряд Туреччини. Він характеризується подальшим прагненням залишити ногайців у регіоні. Другий реалізувався опосередковано, але втілювала його місцева турецька адміністрація і феодали. Він характеризується намаганням залучити й затримати усіма можливими засобами (пільги, найм, полон, переховування, продаж тощо) дешеву робочу силу в краї і, відповідно, у своїх власних господарствах. Через це досить часто місцева турецька адміністрація крізь пальці дивилась на оселення утікачів на підвладній їй території. Таким чином, вона несвідомо, але проводила політику заселення й освоєння досліджуваного регіону. Постачальником людських ресурсів, які безпосередньо освоювали землі, було українське, російське та інше населення сусідніх з При дунайськими землями територій. Так, у 1734 р. згаданий вже російський посол у Константинополі І. Неплюєв повідомляв Генеральній військовій канцелярії про те, що турецькі купці «козаків з собою в Турецьку державу вивозять і залишають». Подібні ж дані мала російська адміністрація, і 1748 р. київський генерал-губернатор на підставі повідомлень, отриманих від російських дипломатів у Константинополі, попереджував кошового М. Кондратьєва про