Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

більшої вірогідності. Головний механік висвітлював умови праці в Сантьяго, Матансасі та Сьєнфуегосі і повідомляв про заворушення на військових кораблях. Що ж до голої танцюристки, то вона постачала компрометуючі подробиці особистого життя міністра оборони та директора пошти й телеграфу. Її відомості дуже скидалися на анекдоти з життя кінозірок, що їх Уормолд вичитував з журналу «Конфіденшл»: його власної фантазії на такі речі не вистачало.

Тепер, коли приїхала Беатріса, він мав ще більше клопоту, і одної суботи стало вже замало. Крім вивчення основ мікрофотографії, яким він займався з Беатрісою на її вимогу, йому доводилось постійно вигадувати всілякі радіограми, щоб Руді теж мав якусь роботу, і чим більше Уормолд їх посилав, тим більше отримував у відповідь. Лондон щотижня вимагав фотографій будівництва в горах Орієнте, а Беатріса все настирливіше добивалася передачі їй агентурних зв’язків. Це ж нікуди не годиться, пояснювала вона, щоб резидент сам зустрічався з своїми інформаторами. Якось він запросив її пообідати у Приміському клубі, і тут, як на гріх, хтось покликав інженера Сіфуентеса. З-за сусіднього столика підвівся високий худий чоловік з більмом на оці.

— Оце і є інженер Сіфуентес?

— Еге.

— Ви ж казали, що йому шістдесят п’ять років!

— Він виглядає молодшим, ніж є насправді.

— Ви ще казали, що в нього черево.

— То ви мене не так зрозуміли... Я мав на увазі більмо,— ледве викрутився Уормолд.

Після цього Беатріса перенесла всю увагу на більш романтичне породження його фантазії — на кубинського пілота. Вона кілька разів переписувала його картку і вимагала все нових і нових даних. Рауль Домінгес і справді був персоною романтичною. Жінка його загинула під час війни в Іспанії, і після цього він зневірився в політиці. Чим більше Беатріса розпитувала про нього, тим виразніший ставав його образ і тим дужче їй хотілося з ним познайомитись. Іноді Уормолд навіть ревнував її до Рауля і тоді намагався всіляко очорнити його:

— Цей п’яничка видудлює цілу пляшку віскі за раз.

— Можливо, це через самотність і тяжкі спогади. А вам самому хіба не хочеться іноді впасти в забуття?

— Мабуть, час від часу всім нам цього хочеться.

— Хто-хто, а я знаю, що таке справжня самотність,— мовила вона співчутливо.— Він що, п’є з ранку до вечора?

— Ні. Найгірше з ним буває десь о другій годині ночі. Він прокидається й не може заснути від спогадів, ну, тоді й починає пити.

Уормолд сам дивувався, як це йому вдається так швидко вигадувати відповіді про своїх неіснуючих агентів; вони, здавалося, жили в його свідомості, і йому досить було лиш натиснути кнопку, щоб вони почали діяти. Невдовзі після приїзду Беатріси у Рауля був день народження, і вона запропонувала подарувати йому ящик шампанського.

— Він його й бачити не може,— сам не знаючи чому, заперечив Уормолд.— У нього шлункова кислотність. Як тільки вип’є шампанського, весь вкривається плямами. А от професор, той і в рот не бере нічого іншого.

— Аристократичний смак.

— Зіпсований смак,— не задумуючись, буркнув Уормолд.— Він п’є лише іспанські сорти.

Іноді його поймав страх, коли він думав про те, як живуть ці люди без його відома, в мороці небуття. Що, приміром, витворяє Тереса поза його очима?.. Він навіть подумати про це боявся. Часом його обурювали її безсоромні сповіді про розпусне життя з двома коханцями. Та найбільше клопоту завдавав йому Рауль. Були хвилини, коли Уормолдові здавалося, що краще вже мати справу з реальними агентами.

Найкраще думалось у ванні. Одного ранку, коли він саме заглибився в роздуми, до нього долинув якийсь шум — обурені вигуки, стукіт у двері, потім сердите тупотіння на сходах,— але, захоплений творчим запалом, він не звернув на це уваги: в ту мить навколишній світ, що починався за завісою пари, для нього не існував... Рауля вигнали з авіації за пияцтво. Той був у розпачі: адже він лишився без роботи і до того ж мав неприємну розмову з капітаном Сегурою, який погрожував...

— Ви там живі? — гукнула за дверима Беатріса.— Чи, може, вже потонули? Тоді я почну ламати двері.

Він обмотався рушником і почвалав у спальню, яка тепер правила йому й за кабінет.

— Міллі пішла розлючена,— повідомила Беатріса.— Через вас вона не змогла прийняти ванну.

— Настав момент,— заявив Уормолд,— що може змінити весь хід історії. Де Руді?

— Ви ж дали йому дводенну відпустку.

— Ну нехай. Пошлемо шифровку через консульство. Давайте код.

— Він у сейфі. Нагадайте-но мені оте число. Спочатку, здається, ваш день народження... Ви народилися шостого грудня, так?

— Я його змінив.

— Що? День народження?

— Та ні, число. І повчально додав: — Що менше людей знають секрет, то краще для нас. Цілком досить, щоб його знали я і Руді. Правила є правила,— це ж вам відомо.— Він пішов до кімнати Руді і почав крутити ручку сейфа — чотири рази ліворуч, тричі праворуч. Рушник методично сповзав униз.— Крім того, кожен може довідатись про мій день народження з бланка прописки. Адже цю цифру вони спробують насамперед.

— Крутіть,— квапила Беатріса.— Ще один оберт.

— Цього секрету ніхто не відгадає. Цілком надійний.

— Чого ж ви спинились?

— Я, здається, помилився. Доведеться повторити все спочатку.

— Я бачу, секрет і справді цілком надійний.

— Одійдіть, будь ласка. Мене це нервує.

Беатріса відійшла й повернулася лицем до стіни.

— Скажете, коли можна буде дивитися.

— Гм, дуже дивно. Невже ця чортова штука зламалась? Подзвоніть-но Руді.

— Куди ж я йому подзвоню? Адже він поїхав на пляж Варадеро.

— Ет, чорт!

— Спробуйте пригадати, як ви складали те число...

— Це номер телефону сестри моєї бабусі.

— А де вона живе?

— Оксфорд, Вудсток-роуд, дев’яносто п’ять.

— Чому ви взяли саме її номер?

— А чому б і ні?

— Можна запитати довідкове бюро Оксфорда.

— Я не певен, що воно допоможе.

— А як її прізвище?

— Я забув.

— О, тоді це зовсім надійний секрет!

— Ми завжди кликали її просто бабуня Кет... До речі, вона померла ще п’ятнадцять років тому, і номер, певне, змінився.

— Не розумію, навіщо було брати її номер.

— Хіба з вами не буває, що якийсь номер застряє в голові на все життя?

— Цей, по-моєму, застряг у вас не на все життя.

— Я вмить пригадаю його. Там було щось таке