Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— О боже! Невже в тому Оксфорді п’ятизначні номери?

— Ми можемо спробувати всі комбінації числа 77539.

— А ви знаєте, скільки їх? Здається, близько шестисот... Сподіваюсь, у вас не дуже нагальна телеграма?

— Я певен щодо всіх цифр, крім сімки.

— Чудово! Котрої сімки? Тоді нам доведеться перепробувати тисяч шість комбінацій. Не знаю точно — я не математик.

— Певне, Руді десь записав номер.

— Добре ще, коли на непромокальному папері, щоб не розкис у воді... Добряча в нас контора, нічого не скажеш!

— А може, нам скористатися старим кодом?

— Це небезпечно. А втім...

Після довгих розшуків вони знайшли Чарлза Лема біля ліжка Міллі; загнута сторінка свідчила про те, що вона дочитала якраз до середини «Двох веронців».

— Запишіть телеграму,— звелів Уормолд.— Залиште місце для числа. «Такого-то березня...»

— Ви що, забули, яке сьогодні число?

— «Доповідає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять починається параграф А п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири звільнений за пияцтво під час виконання службових обов’язків побоюється вислання в Іспанію де життя його буде в небезпеці крапка».

— Бідолаха Рауль...

— «Починається параграф Б п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири...»

— А не можна написати просто «він»?

— Гаразд, хай буде «він»... «Він у такому становищі може погодитися за певну винагороду й право притулку на Ямайці сфотографувати з приватного літака таємні військові споруди крапка починається параграф В йому доведеться вилетіти з Сантьяго і сісти в Кінгстоні якщо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті забезпечить посадку».

— Нарешті ми робимо щось путнє,— зауважила Беатріса.

— «Починається параграф Г прошу затвердити п’ятсот доларів щоб найняти літак для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири та двісті доларів на підкуп обслуги гаванського аеродрому крапка починається параграф Д винагорода п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири має бути солідною зважаючи на реальну загрозу перехоплення літака авіапатрулями в горах Орієнте крапка пропоную тисячу доларів крапка».

— Сума досить приємна,— сказала Беатріса.

— Кінець. Шифруйте. Чого ви ждете?

— Підшукую потрібну фразу. Мені не подобається цей Лем, а вам?

— Тисяча сімсот доларів,— задумано промимрив Уормолд.

— Треба було заокруглити до двох тисяч. А. В. любить круглі числа.

— Не хочу, щоб вони вважали мене марнотратом.

Тисяча сімсот доларів... Цілком вистачить Міллі на рік навчання в Швейцарії.

— У вас такий вдоволений вигляд,— мовила Беатріса.— Скажіть, вам не спадає на думку, що ви посилаєте людину на загибель?

«Саме цього мені й треба»,— подумав він.

— Скажіть їм у консульстві, щоб цю телеграму надіслали поза чергою.

— Вона досить довга,— зітхнула Беатріса.— Як ви думаєте, оце підійде? «Він представив королю Полідора й Кадвала і сказав, що то його діти — Гвідерій і Арвіраг, які пропали безвісти». Правда, Шекспір буває іноді нудний?

2

Наступного тижня він повів Беатрісу в портовий ресторанчик, де подавали виключно рибні страви. Суму витрат затвердили, хоча й урізали на двісті доларів,— таким чином, А. В. досяг-таки свого улюбленого круглого числа. Уормолд уявляв собі, як Рауль їде на аеродром, щоб вирушити в свій ризикований політ. Кінцівки він ще не придумав. Дарма що Рауля не існує — з ним може статися що завгодно, досить йому почати сваволити. Його можуть схопити, перше ніж він сяде в літак, або затримати ще по дорозі до аеродрому. Він зникне в казематах капітана Сегури. Преса буде мовчати. Уормолд сповістить Лондон, що припиняє радіозв’язок, бо Рауля можуть примусити виказати їх. Потім вони розберуть приймач, сховають деталі і триматимуть напоготові целулоїдні прокладки, щоб підпалити все в разі небезпеки... А можливо, Рауль і вилетить, але вони так і не дізнаються, що сталося з ним в горах Орієнте. Ясно було тільки одне: він ніколи не потрапить на Ямайку і не привезе туди ніяких фотографій.

— Про що це ви так замислились? — спитала Беатріса.

Він ще й не покуштував свого фаршированого лангуста.

— Та все думаю про Рауля.

З океану потягло прохолодою. Палац Моро, що височів по той бік бухти, скидався на велетенський корабель, прибитий штормом до берега.

— Хвилюєтесь?

— Ще б пак!

Якщо Рауль вилетить опівночі, то на світанку він сяде в Сантьяго для заправки; там у нього свої хлопці: адже в провінції Орієнте кожен — бунтівник по натурі. Як тільки розвидниться, ще до появи патрульних літаків, він полетить у розвідку над горами...

— А він часом не зап’є?

— Обіцяв, що не питиме. Та хто його зна...

— Бідолашний Рауль.

— Еге ж.

— Невесело йому живеться. Треба було хоч познайомити його з Тересою.

Уормолд допитливо зирнув на неї, та вона, здавалося, була цілком захоплена своїм лангустом.

— Ну, а конспірація?

— А, хай їй чорт, вашій конспірації!

Повечерявши, вони пішли додому проспектом Масео.

В цю дощову буремну пору перехожих було мало, машин — ще менше. Величезні хвилі, набігаючи з океану, з гуркотом розбивались об дамбу. Бризки шугали через широку набережну, на якій удень в чотири ряди мчали авто, й хлюпали дощем по роз’їдених сіллю та вітром колонах. Зі сходу линули чорні хмари. Отак і його самого, подумав Уормолд, як ці колони, поступово руйнує життєва негода. П’ятнадцять літ — час чималий...

— Може, ота цяточка в небі — його літак? — задумано мовив він.— Який же він там самотній!

— Ви заговорили, мов у романі.

Він зупинився біля колони і глянув на Беатрісу з тривогою і підозрою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Та ні, нічого особливого. Просто мені часом здається, що ви вважаєте своїх агентів якимись манекенами чи героями з книжок. А там, угорі,— жива людина, правда ж?

— Ви мене просто ображаєте.

— Гаразд, забудьмо про це. Розкажіть краще про тих, хто вам і справді дорогий. Ну, хоч би про свою дружину.

— Вона була дуже гарна.

— Ви сумуєте за нею?

— Звичайно... Коли думаю про неї.

— А от я не сумую за своїм Пітером.

— Пітером?

— Це мій чоловік. Чиновник з ЮНЕСКО.

— Тоді ви щаслива... Почуваєте себе вільною.— Він поглянув на годинник, потім на