Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Це ви накреслили йому маршрут?

— Ні, що ви, він сам обирає свій шлях.

— І свою смерть?

Уормолда знову налякав її тон — в ньому була ворожість. Невже вона підозрює його? Він наддав ходи. Вони поминули «Кармен-бар» і «Ча-ча-клуб» з строкатими вивісками на старовинних фасадах. З вікон виглядали гарненькі личка: кароокі іспанки й смугляві метиски марно чекали, чи не з’явиться на залитій солоними бризками вулиці хоч одна жива душа. Гавана — це величезна фабрика жіночої краси, цілком сучасне конвейєрне виробництво. Та йому, Уормолдові, не потрібна така краса. Зупинившись під ліхтарем, він прямо глянув Беатрісі в очі — вони були щирі і ясні. Щирість — ось що йому потрібно!

— Куди це ми йдемо?

— А хіба ви не знаєте? Хіба у вас і це не визначено наперед, як отой Раулів політ?

— Я думав просто погуляти.

— А вам не хочеться посидіти біля рації? Руді ж пильнує.

— До ранку ніяких новин не буде.

— Хіба ви не передбачили повідомлення про нічну катастрофу в Сантьяго?

Губи в нього пересохли від солоних бризок і тривоги. Отже, їй усе відомо. Чи донесе вона на нього Готорнові? І що тоді зроблять вони? У них нема законних прав на нього, але вони можуть заборонити йому повернутися до Англії. Ну що ж, тепер вона відлетить назад, і життя його знову піде своїм звичаєм; так буде навіть краще: адже він цілком належить Міллі.

— Я вас не розумію,— промовив він.

Велетенська хвиля злетіла над дамбою, наче різдвяна ялинка, обсипана штучним інеєм. Потім вона зникла, а поблизу «Насьйоналя» виринула друга така сама ялинка.

— Ви сьогодні якась чудна,— знову заговорив він. Навіщо зволікати? Коли вже його гра доходить до кінця, краще викласти карти на стіл.— На що ви весь вечір натякаєте?

— Ви хочете сказати, що ніякої катастрофи не буде?.. Ні на аеродромі, ні в дорозі?

— А звідки мені знати?

— Так у вас такий вигляд, наче вам наперед усе відомо. Ви ж весь час говорите про нього, як про мертвого. Навіть вдалися в дешеву патетику, мов той романіст, що наближається до ефективної розв’язки.

Різкий подув вітру штовхнув їх одне до одного. Беатріса сказала:

— Невже вам не обридло наражати людей на небезпеку? Задля чого? Заради хлопчачої гри, як у «Бойз оун пейпер»?[98]

— Ви ж самі граєте в неї.

— Я не вірю в неї, як Готорн.— Тепер вона говорила з люттю.— Краще вже бути останнім шахраєм, ніж дурнем чи наївним немовлям. Навіщо вам усе це? Хіба не прогодують вас пилососи?

— Ні. У мене ще Міллі.

— А що було б, якби ви не зустріли Готорна?

Він спробував відбутися невеселим жартом:

— Мабуть, довелось би одружитися на багачці.

— Ви хочете одружитися ще раз?

Як видно, вона твердо поклала собі бути до кінця серйозною.

— Ну, не знаю,— пробурмотів він.— Адже Міллі не вважала б цей шлюб законним, а хіба можна допустити, щоб в тобі розчарувалася власна дитина?.. Може, ми все-таки підемо додому й посидимо біля рації?

— Ви ж казали, що ніяких повідомлень не буде.

— Ну, годин зо три, може, й не буде,— викрутився він.— Але я думаю, що Рауль зв’яжеться з нами перед посадкою.

На превеликий Уормолдів подив, йому теж раптом стало чогось моторошно, наче він і справді чекав якоїсь звістки з розколошканого вітром неба.

Вона спитала:

— Ви можете присягнутися, що нічого не підстроїли наперед?

Він нічого не відповів і повернув назад, до темного президентського палацу: після останнього замаху там більше ніхто не ночував. І тут він побачив, що назустріч їм, ховаючи лице від солоних бризок, тюпає доктор Гассельбахер. Він, певне, був у «Диво-барі» і тепер повертався додому.

— Докторе Гассельбахер! — гукнув Уормолд.

Старий глянув на нього. На якусь мить Уормолдові здалося, що він хоче мовчки втекти од них.

— Що сталося, Гассельбахере?

— А, це ви, містере Уормолд. А я щойно думав про вас. Легкий чорт на спомин...— спробував він пожартувати, та Уормолд міг би заприсягтися, що старому й справді привиділась нечиста сила.

— Пам’ятаєте місіс Северн, мою секретарку?

— Ну, ще б пак. День народження Міллі... сифон. Звідки це ви так пізно, містере Уормолд?

— Вечеряли... потім гуляли... А ви?

— Я теж.

У безмежному неспокійному небі загуркотів мотор; гуркіт посилився, потім завмер і зовсім зник серед гуку розбурханої стихії.

— Літак з Сантьяго,— сказав доктор Гассельбахер,— але чомусь дуже пізно... Мабуть, в Орієнте погана погода.

— Ви когось чекаєте? — сказав Уормолд.

— Ні, ні. Нікого. Може, ви з місіс Северн зайшли б до мене та випили по чарці?

Насильство завітало в цю квартиру і пішло. Картини знову висіли на своїх місцях, а трубчасті стільці, мов соромливі гості, вишикувались попід стінами. Квартиру ніби підновили, як небіжчика перед похороном. Доктор Гассельбахер наливав віскі.

— Це добре, містере Уормолд, що ви завели собі секретарку,— сказав він.— А зовсім недавно, пам’ятаю, скаржилися на свої справи. Отой новий пилосос...

— Усе міняється, Гассельбахере, причому несподівано для нас самих.

Уормолд уперше помітив фото молодого доктора Гассельбахера в уніформі офіцера часів першої світової війни; мабуть, це була одна з тих фотографій, що їх позривали зі стін непрохані гості.

— А я й не знав, що ви служили в армії, Гассельбахере.

— Я кинув заняття медициною, коли почалась війна. Мені здавалося безглуздям лікувати когось, щоб його вбили. Людей треба лікувати, щоб вони довше жили.

— А коли ви поїхали з Німеччини?— спитала Беатріса.

— У 1934 році. Отже, я не винен у тому, про що ви думаєте, моя юна леді.

— Я зовсім не це мала на увазі.

— Тоді пробачте. Містер Уормолд може посвідчити, що зовсім недавно я не був такий підозріливий. Може, послухаємо музику?

Він поставив арію Трістана. Уормолд думав про свою дружину, яка була ще менш реальна, ніж Рауль. Вона не лишила по собі слідів кохання чи смерті — тільки спогади про «Вуменз гоум джорнел»[99], про вінчальну обручку з діамантом та обезболювання пологів. Він зирнув на Беатрісу, і вона здалась йому людиною з іншого світу — світу  приворотного зілля, безрадісного шляху з Ірландії, розлуки в лісі.

Нараз доктор Гассельбахер підвівся і висмикнув штепсель.

—