Читати книгу - "Таємничий острів"

Було неважко спуститися всередину колодязя мотузковою драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як установили підйомник; її довжини цілком вистачало. Інженер притяг драбину до колодязя, діаметр отвору якого був майже шість футів, і, міцно-преміцно прив’язавши за верхній кінець, скинув униз. Потім він запалив ліхтар, озброївся карабіном, заткнув за пояс ножа і почав спускатися по сходинках.

Гранітні стіни були гладкі, але подекуди стирчали виступи, і яка-небудь спритна тварина, чіпляючись за них, могла видряпатися аж на гору.

Подумавши про це, інженер освітив ліхтарем усі ці виступи, але не знайшов жодного сліду, жодної щербини, ніщо не говорило про те, що по них, як по сходах, хто-небудь піднімався.

Сайрес Сміт спустився ще глибше, висвітлюючи кожну п’ядь стіни.

Він не помітив нічого підозрілого.

Діставшись до останніх сходинок, інженер відчув під ногами воду, що в ту мить була зовсім спокійною. Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не виднівся підземний хід, що вів би від колодязя до якої-небудь частини острова. Сайрес Сміт простукав стіну руків’ям ножа і визначив, що порожнеч немає. Жодна жива істота не могла б прокласти собі дорогу в суцільному граніті; щоб потрапити на дно колодязя, а потім піднятися вгору, треба було пройти по каналу, затопленому водою, який з’єднує цей колодязь з морем під скелястим берегом, а де могли зробити лише морські тварини. З’ясувати ж, де саме впадає цей канал у море і на якій глибині, — було неможливо.

Дослідивши колодязь, Сайрес Сміт піднявся, витяг сходи, закрив отвір колодязя і повернувся до великого залу Гранітного палацу, замислено повторюючи:

— Я нічого не знайшов, але все-таки там ховається якась таємниця!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Оснащення бота. — Напад диких собак. — Юпа поранено. — Юпа лікують. — Юп видужав. — Спорудження бота закінчено. — Пенкроф тріумфує. — «Бонадвентур». — Перше плавання до південного берега острова. — Пляшка в морі

Увечері повернулися мисливці — їм пощастило, і вони буквально обвішались дичиною; вони притягли її стільки, скільки під силу нести чотирьом чоловікам. У Топа навколо шиї висіли в’язки шилохвостів, а в Юпа на поясі — кулики.

— Ось, містере Сайрес, — вигукнув Наб, — ми добре попрацювали! Скільки наготуємо взапас копченої дичини, скільки смачних паштетів! Але нехай хто-небудь мені підсобить. Розраховую, Пенкрофе, на тебе.

— Ну ні, Набе, — заперечив моряк. — Я зайнятий оснащенням бота, обійдешся без мене.

— А ви, Герберте?

— Я, Набе, завтра їду в кораль.

— А ви, містере Спілет, не допоможете?

— Охоче допоможу, Набе, тільки попереджаю: пронюхаю всі твої кулінарні таємниці і надрукую твої рецепти в газетах!

— Як хочете, містере Спілет, — відповів Наб, — як завволите!

Отже, ранком Гедеон Спілет запанував на кухні і став допомагати Набу. А напередодні інженер розповів журналісту про своє обстеження колодязя, і Гедеон Спілет погодився із Сайресом Смітом, який вважав, що там криється якась таємниця, хоч нічого і не вдалося знайти.

Ще тиждень трималися холоди; колоністи сиділи в будинку і виходили лише подивитися, чи все благополучно в пташнику. До їхнього житла війнуло смачним — пахли страви, мистецьки приготовані Набом і журналістом; одначе не всю дичину, підстрелену на болоті, заготовили про запас, зберегли птахів і свіжими, на морозі; колоністи ласували печенею з диких качок та іншої дичини і нахвалювали, заявляючи, що немає на світі нічого смачнішого, ніж водяний птах.

Весь цей тиждень Пенкроф за допомогою Герберта, який спритно орудував голкою, зшивав вітрила і працював з такою ретельністю, що незабаром все було готове. На снасті пішли троси, з яких колись сплели сітку, знайдену разом з оболонкою повітряної кулі. Канати і троси відрізнялися чудовою якістю, і моряк ними скористався. Вітрила зміцнили; тросів вистачило щоб виготовити фал,[34] ванти,[35] шкоти[36] та інший такелаж.[37] За порадою Пенкрофа, Сайрес Сміт виточив на токарському верстаті необхідні блоки. таким чином, все оснащення виготовили раніше, ніж побудували бот. Пенкроф навіть змайстрував прапор, розмалювавши біле тло червоною і синьою фарбою з рослинних барвників. До тридцяти семи зірок, що символізують тридцять сім штатів на прапорах американських суден, моряк додав тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», адже він вважав, що острів уже приєднаний до американської республіки.

— Серцем відчуваю, хоч факт ще не здійснився, — приказував він.

А поки прапор не здійнявся на судні, колоністи під триразове «ура» підняли його над головним входом до Гранітного палацу.

Тим часом зима закінчувалася, і поселенці сподівалися, що й друга зима мине без особливих подій, як раптом в ніч на 11 серпня плато Круговиду ледве не зазнало спустошення.

Поселенці, втомлені денною працею, спали міцним сном, але близько четвертої години ранку їх розбудив гавкіт Топа.

Цього разу собака не бігав з гавкотом навколо колодязя, а кидався на двері, немов хотів їх виламати. Юп пронизливо волав.

— Тихіше, Топе! — крикнув Наб, який прокинувся раніше за всіх.

Але собака загавкав ще лютіше.

— Що сталося? — запитав Сайрес Сміт.

Усі поспіхом одяглися і, відкривши вікна, подивилися вниз.

Перед їхніми очима розстелявся сніговий покрив, що ледве білів у пічній пітьмі. Колоністи нічого не помітили, але в темряві лунав дивний гавкіт. Зрозуміло, що на берег вдерлись якісь звірі, але їх неможливо було роздивитися.

— Що ж це за звірі? — запитав Пенкроф.

— Вовки, ягуари або мавпи, — відповів Наб.

— Чорт забирай! Як би вони не дісталися до плато, — вимовив журналіст.

— Пропав наш пташник, — вигукнув Герберт, — пропали посіви!

— Та як же вони потрапили сюди? — запитав Пенкроф.

— Мабуть, містком, — відповів інженер, — хто-небудь з нас забув його підняти.

— О так, згадую, я забув… — зізнався Гедеон Спілет.

— Удружили, нічого сказати! — скипівши, вигукнув Пенкроф.

— Що сталося, те сталося, — зауважив Сайрес Сміт, — подумаймо, що тепер робити.

Сайрес Сміт і його товариші квапливо обмінялися декількома словами. Всі зрозуміли, що якісь невідомі звірі перебралися по містку, вдерлись на узбережжя і що, піднявшись лівим берегом ріки Віддяки, вони могли дістатися до плато Круговиду. Треба було, не зволікаючи, прогнати їх і, якщо знадобиться, вступити з ними в бій.

— Але що ж це за звірі? — дивувалися колоністи, а гавкіт тим часом дужчав.

Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув точно такі звуки, коли вперше побував біля витоків Червоного струмка.

— Це зграя диких американських собак! — вигукнув юнак.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

І колоністи, озброївшись сокирами, карабінами