Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

— 92 — Кам'янка, Ковалівна, Шпаківка; 93 — Князєво. V — пам’ятки населення нижньомихайлівської культури: 1 — Саратени; 2 — Холмське; 3 — Траповка; 4 — Жовтий Яр; 5 — Хаджидер; 6 — Новокотовськ, Никольське; 7 — Григоріопіль; 8 — Бутори; 9 — Кошари; 10 — Ковалівка; 11 — Лиманці; 12 — п. Бузький; 13 — Виноградний; 14 — Калинівка; 15 — Костянтинівка; 16 — Олександрівка; 17 — Баратівка; 18 — Велика Олександрівка; 19 — Старосілля; 20 — Широке; 21 — Михайлівна (нижній шар); 22 — Облої; 23 — Скадовськ; 24 — Озерне; 25 — Долинське; 26 — Софіївка; 27 — Любимівка; 28 — Васильївка; 29 — Балки; 30 — Нікополь; 31 — Орджонікідзе; 32 — Михайлівна; 33 — Василівка; 34 — Малокатеринівка; 35 — Заможне; 36 — Виноградне; 37 — Радіонівка; 38 — Вовчанськ. VI — пам’ятки населення животілівсько-вовчанської групи: 1 — Костешти; 2 — Нові Дуруітори; 3 — Бурсучени; 4 — Ришкани; 5 — Саратени; 6 — Казаклія; 7 — 8 — Тараклія; 9 — Болград; 10 — Суворово; 11 — Гура-Бикулуй; 12 — 13 — Тирасполь; 14 — Ковалівка; 15 — Баратівка; 16 — Велика Олександрівка; 17 — Старосілля; 18 — Нововоронцівка; 19 — Усть-Кам'янка; 20 — Животилівка; 21 — Соколово; 22 — Павлоград; 23 — Богу слав; 24 — Виноградне; 25 — Новопилипівка (Аккермень); 26 — Вовчанськ; 27 — Приморське; 28 — Василівка; 29 — Олександрівка; 30 — Пологи. VII — пам’ятки населення рєпінської культури: 1 — Михайлівна (середній шар); 2 — Дурна Скеля; 3 — Стрільча Скеля; 4 — Соколове; 5, 6 — Верхня Маївка; 7, 8 — Богуслав; 9 — Заможне; 10 — Огородне; 11 — Волонтьорівка; 12 — Заможне; 13 — Кременівка; 14 — Олександрія; 15 — Підгорівка.

Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися племена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населення, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прогресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-днінровського населення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпровського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжувався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зникають колективні могильники, починають виділятися окремі поховання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровським населенням племен так званої квітянської (постмаріупольської, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основних рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани, які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітянців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної смуги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровського Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітянських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Незначні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постмаріупольська культура”[180], який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріали з поселень і не було вирішено головну проблему — ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянського типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до середньостогівської культури.

Практично на теренах України квітянське населення проживало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча відомостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свідчить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що становлення основних рис культури, розвиток скотарського напряму господарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самостійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для початкової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуалізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населення, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та керамічного виробництва.

Водночас із квітянським населенням пов’язано формування самостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Риндіної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільванським джерелам через посередництво трипільських племен етапу ВІІ та СІ[181]. Цими контактами і пояснюється поява у квітянців окремих виробів, зокрема посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (наприклад. курушки на ніжках).

На півночі квітянці підтримували певні стосунки з пізньотрипільськими племенами софіївської локальної групи, про що свідчать знахідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в похованнях обох груп населення. Східні зв’язки, як і кордони території, котру займало квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до південної смути, то тут паралельно з формуванням основних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також наприкінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що культуру.

Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен постають перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвиненою традицією будівництва курганів та інших надмогильних споруд — кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала синкретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою проблемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна було б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими