Читати книгу - "Дім для Дома"

з одним заговорити. Не дуже легко — та можуть. Поводилися, як інопланетяни, що зіштовхнулися із земною цивілізацією. Що там, ви кажете, варто було б землянам транслювати у космос, очікуючи контакту? Рівняння Ейнштейна? Його діти поки що не вивчали. Тому взяли крейду й написали на асфальті найскладніше з доступного їм — квадратне рівняння. Можливо навіть, його написала Оля чи якась інша розумна дівчинка — Оля точно не пам’ятає. Поляки подивилися й накреслили на асфальті рішення. Радянські схвально кивали.

Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник, вказали кут і довжину катета... Випробування за випробуванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними, такими ж точно, як ти.

Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирішив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало похолодання — а польське радіо ніколи не бреше. Тож полковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.

Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони означають? Чи, може, не значать нічого — так, випадковість. Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Старий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник від’єднується від ракети. Полетіло, щоправда, не в космос — в обличчя. Кровищі було... А діти надворі все вирішували рівняння й сміялися.

Полковник притис рану рукавом, та сорочка швидко ставала червоною, як піонерські галстуки.

Від болю й яскравого сонця він, мабуть, не розбирав дороги. Вхопився рукою за перила підвалу, на мить застиг... Тепер всі діти дивились на нього. Здавалося, замість рота в полковника була велика червона пляма. Лезо, вдарившись нижче носа, понівечило шкіру на підборідді та над губами.

— Pułkownik w krwi! — крикнув хтось перелякано польською.

— Pułkownik w krwi... Pułkownik w krwi... — зашепотіли інші.

Радянські діти мовчали.

— Папа! — закричала маленька Оля.

Полковник щось у відповідь пробулькотів. Мабуть, хотів заспокоїти всіх, мовляв, нічого страшного — та розібрати було неможливо.

Оля й Тамара побігли додому за батьком. Діти, мабуть, знов розділилися, а то й розійшлись по своїх квартирах — постійних і тимчасових.

А в полковника дотепер залишився тоненький червоний шрам. Наче старому зашили рот або хотіли намалювати хрест — ножем перпендикулярно до лінії губ.

Ось і все. Ось і все? Я відмовляюся вірити. То це й весь секрет «полковника у крові»? А страшна таємниця? В полковника ж має бути страшна таємниця. Та є лише ця дурна випадковість. 

День народження

 У полковника свято. Не ювілей — ювілей ми з Марусею пропустили, поки шукали одне одного у столиці. Але в такому віці кожен день народження — перемога. Старий ще клянеться дожити до ста, а сьогодні — сімдесят шість. Коли він народився, Сталін якраз виголосив, що починається велика трансформація — і трансформація почалася...

Маша гойдає на руках сина. Оля запалює на торті свічки — скільки знайшли. Маруся вимикає світло. А далі все йде шкереберть. Цілики помічають в вікні щось дивне, якесь мерехтіння.

— Світла нема в сусідів? — коментує Тамара. — Ох, ця ваша країна!

— Але так гарно, — каже Маруся.

У будинку навпроти миготять у вікнах свічки, зовсім, як тут, на торті.

— Загадуй бажання, тату.

Та запах свічок вже змішався зі запахом смутку. Бо люди, звісно, згадали, сьогодні — четверта субота листопада. Всі уже знають — хіба що крім немовляти — чому сьогодні вогники на підвіконнях. Мушля розповідала про це ще зранку.

Полковник дмухає. Вогники згасають. Усі аплодують. Мовчки шукають ніж, чомусь не вмикаючи світло.

— Слухай, дідусю, а твоя Крайновка — це ж Харківщина? — раптом питає Маруся. І я під столом відчуваю, як Тамара намагається пхнути її ногою, промахується, влучає в мене. Маруся продовжує: — Ти щось про це пам’ятаєш?

Полковник мовчить. І ніхто не наважується перервати мовчання. Пахне тортом, сірниками і керосином. Генріх прокашлюється. Вовтузиться немовля.

— Я забув, — каже старий нарешті.

Ну так, ти забув, старий, — забув чи засипав хлібними кірками... Маруся теж діду не вірить. Може, тому, що з молодшими розмовляють іноді так само щиро, як з псами.

— Дідусю, але... Ти хіба не розповідав колись? Щось про сестру. Ти точно казав щось, я просто не пам’ятаю, бо була ще...

— А може, я вигадав? — обриває Марусю полковник.

Мені з-під столу не видно, але я впевнений, що дивиться він на Олю. І тиша така. Як у тому лісі з мого сну. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса. І світить червоним вогником горобина.

— Як вигадав? — запитує Оля.

— А як? Ти ж ось вигадуєш історії у крамниці. Ті, які хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.

Пишаєшся навіть собою, — цідить полковник, і, певно, Оля уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. — Ось і я собі вигадав, — продовжує Цілик, — братів і сестру. Але добра людина, директор училища, все пояснив мені, дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда вашого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ціликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали хіба? — закінчує він і встає.

Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще такий іноді впертий — попри слабке здоров’я та заспокійливі ліки.

Але Маша скручується від чергового приступу кашлю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків, здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик: «Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче затвердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, а саме засновника.

Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Маруся виводить мене за двері під сердитим Тамариним поглядом.

— Вибач, Доміку, — каже.

І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квартири